Візантійська музика, музика Візантійської імперії —
період в історії музики, тісно пов'язаний із християнською культурою
Східної римської імперії, що починає свій розквіт в епоху правління
імператора Костянтина (306—337) і занепадає з падінням Константинополя у 1453 році.
Історичні умови і строкатий етнічний склад населення Візантії
визначили різноманіття інтонаційного ладу, жанрів і форм Візантійської
музики. Її витоки сягають перської, коптської, єврейської та вірменської
пісенності, а також включають досягнення давньогрецької музичної культури, що обумовлювалось входженням до складу Візантії великих центрів грецької культури — Александрії, Антіохії, Ефеса. Світська та народна музика
Світська музика звучала при імператорському дворі і була представлена
такими жанрами, як «акламації» — ритуально-святкові оди на віршовані
тексти та «поліхронії» — оди для виходу імператора, що виконувались
хором. Звучала при дворі також інструментальна музика —
використовувались сурми, цимбали, а також стародавній прототип органу — гідравлос.
Народна музика Візантії представлена епічними жанри — акритські пісні, що прославляли подвиги акритів.
Культова музика
У збережених нотних записах представлена виключно культова
християнська музика. На відміну від західної музики аналогічного
періоду, візантійська духовна музика була виключно вокальною (орган в
богослужбовій практиці був заборонений) і виконувалась на різних мовах —
окрім грецької, використовувалась також сирійська, вірменська,
коптська, ефіопська, церковно-слов'янська мови.
Як і григоріанський хорал, візантійський літургійний спів був одноголосним, в його основу була закладена система діатонічних ладів, що сходять до давньогрецької ладової системи. Для запису візантійських хоралів використовували невменну нотацію,
що прийшла на зміну екфонетичній у 8 столітті і в процесі еволюції
пройшла кілька форм — ранньовізантійську (8-12 ст.), середньовізантійську (12-15 ст.) та пізньовізантійську (15-19 ст.)
Жанри
На окреслення жанрів візантійської духовної музики широко використовується збірний термін — гімнографія, а науку, що вивчає ці жанри називають гімнологією. Найбільш ранньою формою християнської гімнографії є псалмодії — повільні речетативні молитви, східного походження.
В 4 столітті поширюються пісенно-поетичні імпровізації на біблійні сюжети або апокрифічні тексти — тропарі.
Тропарі виконувалися звичайно хорами хлопчиків і відрізнялися
наспівністю, орнаментальною мелодією, світлим колоритом і мали
варіаційну будову — первісний наспів, «ірмос», варіювався у наступних
«тропах».
Розквіт візантійської гімнографії у 6—8 століттях пов'язаний з діяльністю вихідців із Сирії св. Романа Сладкоспівця, святого Андрея Критського, а також Іоана Дамаскіна. В цей час з'являються більш складні гімнічні жанри, такі як кондак і канон, в той же час витісняється псалмодія.
З 9 століття важливим центром гімнотворчості став Судитський монастир поблизу Константинополя. В XIV—XV століттях підйом гімнотворчості пов'язаний з діяльністю Івана Кукузеля, що жив у монастирі Святого Афанасія на Афоні. Ладова система
Ладові особливості гімнографії описувалася системою осьмогласія, що виділяла 8 звукорядів із типовими модальними функціями — «гласів». Згруповані по 8 гласах святкові гімни зібрані в «Октоїху» —
книзі пісень, початкова редакція якого сходить до 6 століття. Основу 8
звукорядів складали вісім діатонічних ладів (эхої), яким відповідали
спеціальні знаки для вказівки ладової приналежності (мартирії). Оскільки
висота звучання кожного ладу була постійною, установлювався й висотний
рівень даної мелодії. За аналогією з давньогрецькою музичною системою,
візантійські лади були розділені на 4 автентичні і 4 плагальні лади,
також були запозичені з Древньої Греції і найменування ладів, проте їх
значення не відповідали давньогрецьким.
Історичне значення
Візантійська музична культура мала великий вплив на розвиток як
Східної, так і Західної християнської богослужбової музики. Найбільший
вплив візантійська музика мала ті країни, де був прийнятий східний обряд
богослужіння, в в тому числі на Русі.
Надалі, однак, розвиток церковної музики в цих країнах пішов своїми
шляхами, що привів до розвитку своєрідних її форм, зокрема на Русі такою формою став знаменний спів. Література
- Асафьев Б., Византийская музыкальная культура, в кн.: Неф К., История западноевропейской музыки, пер. с франц., М., 1938;
- Грубер Р., История музыкальной культуры, т. 1, ч. 1, М. — Л., 1941;
- Thibaut J.-В., La notation de S. Jean-Damascиne ou hagiopolite,
«Изв. русского археологического института», т. 3, Константинополь, 1898;
- его же, Etъde de musique byzantine, там же, т. 6, Константинополь, 1900;
- Abert M., Die Musikanschauung des Mittelalters und ihre Grundlagen,
Lpz.,1905; Fleischer O., Die spдtgriechische Notenschrift,
Neumen-Studien, t. 3, В., 1904;
- Riemann H., Studien zur byzantinischen Musik, Lpz., 1915;
- Tillyard H. J. W., Byzantine music and hymnography, L., 1923;
- Wellesz E., Byzantinische Musik, Breslau, 1927;
- его же, A history of Byzantine music and hymnography, Oxf., 1961;
- его же, Die Hymnen der Ostkirche, Basel, 1964;
- Velimirovic M., Present status of research in Byzantine Music, «Acta musicologica», 1971, fasc. I—II.
Джерела
- Музыкальный энциклопедический словарь. М., «Советская энциклопедия», 1990
- стаття на сайті belcanto.ru
|
