1 березня в Центрі культури і мистецтв «КПІ» відбулася прем'єра нової версії опери-реквієму IYOV київських композиторів Іллі Разумейка і Романа Григоріва в постановці Влада Троїцького. 

 Попередня редакція, представлена ​​в рамках ГогольFest, через ажіотаж публіки була виконана на фестивалі двічі. Проте, дух експериментаторства в ній виявився сильнішим за професіоналізм. Нинішня – справжній прорив для української опери, русло якої практично висохло за останні десятиліття. IYOV можна вважати подвигом подібним до запуску метро на Троєщину.
 

Фото: Facebook / Гогольфест / repor.to Виконання опери на Гогольфест-2015

Спочатку було слово, і слово було латинське. На замовлення ГОГОЛЬFEST Григорів і Разумейко почали складати «Енеїду» на текст Івана Котляревського, і перші два номери були написані латиною. Факт цей цілком логічно випливав з сюжету поеми, де троянці зубрять латинську мову, але для музикантів означав щось більше – відхід від шаблонів вихолощеної патріотичної опери. Ідея написання української опери чужою мертвою мовою виявилася не такою вже абсурдною, а її реалізація взагалі повела далеко від національної класики – замість пам'ятника вітчизняної літератури зазвучали тексти старозаповітної Книги Йова в перекладі Івана Огієнка та поезія заупокійної католицької меси.   

Зміна смислів сталася після демонстрації Владу Троїцькому ескізів майбутньої опери – для травестійно-пародійної «Енеїди» вони були дуже серйозні. Тоді ж із запропонованих Владом біблійних тем – Апокаліпсису, Псалмів Давида або Книги Йова – композитори вибрали останню, з огляду на специфіку сюжету. На відміну від двох інших книг, розповідь про поневіряння Йова має ясну зав'язку, кульмінацію і розв'язку, а без основних сюжетних елементів створити оперу проблематично. 

Фото: Facebook / Sveta Minaeva    

З  цього моменту почалося найцікавіше. Драматургію стали вибудовувати таким чином, щоб паралельно розвивалися три історії. Найдавніша з них – старозаповітне передання про спокусу Іова, яке вчить тому, що безневинне страждання не є запереченням існування Бога, і що віра – єдине, що у людини залишається, коли руйнується весь його світ. Другий пласт – реквієм канонічної структури, який за шість століть свого існування повністю звільнився від культової приналежності, але в точності зберіг корпус текстів. Реквієми останнього століття – щось на зразок музичного меморіалу жертвам трагедій, і непорушні латинські тексти в них виконують функцію твердого граніту, з якого викарбовується пам'ятник. Третій пласт – це чисто звукові події, які відбуваються в «утробі» рояля.  

Препарований інструмент, в струни якого вставлені чужорідні предмети для спотворення його тембру, гра на струнах ударними паличками і хоровий спів всередину рояля, що змушує його відгукуватися луною – це сам по собі дуже виразний пласт.

Так, він співвідноситься з історією Іова (корпус інструменту можна прирівняти до роздягненого й покаліченого тіла біблійного персонажа), він містить розспівування латинських текстів реквієму, але все-таки він дуже самодостатній, щоб бути прямою ілюстрацією.
  

Виконання опери на Гогольфесті. Фото: Facebook / Гогольфест / repor.to
 
У першому прочитанні – на ГОГОЛЬFEST у вересні минулого року – всі три пласти ще не могли вступити в справжню битву, надто вже сирим був матеріал. Тоді IYOV сприймався як пряме продовження опери «Коріолан»: та ж команда, той же гриф «нова опера», опора на «вічнозелений» сюжет, а ще – ода імпровізації і творчої спонтанності. Принципово новою була поява двох деміургів – композитори Григорів і Разумейка виступили авторами досить цілісного тексту, який, втім, режисер напередодні прем'єри порадив розбавити легкими жанрами, пославшись на депресивність звучання для широких мас. 

На вересневій прем'єрі партитури ще не було, замість неї – окремі листки А4 з «планом» кожного номеру. Тому Роману Григоріву доводилося диригувати не метри і вступи, а самі ноти – він на пальцях показував, що співати. Хоча матеріал і виглядав відверто сирим, в ньому було достатньо потенціалу для того, щоб публіка сприйняла оперу на «ура», а тому в передостанній день фестивалю зробили ще один незапланований показ постановки. За наступні п'ять місяців текст перевели в ноти, вийшла партитура в 150 сторінок, номери відлежалися і викристалізувалися в самобутній опус, а команда виконавців зазубрила текст і зібралася на репетиції стільки раз, скільки потрібно для злагодженого звучання. 

Про те, що готується щось особливе, публіка почала підозрювати ще до прем'єри нової версії. У мережі стали з'являтися уривки з репетицій і готові ремікси на окремі частини – наприклад, електронний варіант Інтермеццо від Kiriyakidi Rockstarband. 

 
Результат вийшов дійсно дуже хорошим: 14 невеликих музичних частин (хори на канонічні церковні тексти і інструментальні інтерлюдії) з прошарками у вигляді начитки Книги Йова. Більшість музичних фрагментів набули своє впізнаване обличчя і вклалися в звичний для сучасного слухача 3-5-хвилинний радіоформат. Наприклад, Kyrie eleison побудований на постійному вимогливому повторенні слова «Kyrie» ( «Господи»). За смисловою логікою, звичайно, варто було промовляти другу частину відозви – «eleison» ( «помилуй»), але за виразністю перше слово взяло гору (ось ця початкова «до» дає особливу ​​гостроту). Наступна за цим номером Lacrimosa контрастує драматичним, динамічним сусіднім частинам. І в ній добре прослуховується підкреслено пристрасний голос баритона Андрія Кошмана, хоч в канонічній «Лакрімозі» подібна чуттєвість неможлива – співаючі ангели до пристрастей не схильні. А після цього сопрано Мар'яна Головко раптом виходить із загального хору, сідає на передній край сцени, звісивши з неї ноги, і співає щось в стилі ірландської народної пісні.

Подібне сусідство вражає. Втім, іноді стильового різнобою забагато і різка зміна стилю приходить на допомогу інтонаційній думці, що зайшла в глухий кут. В іншій ситуації самоповторенню ніщо не заважає, і тоді хочеться стиснути 80-хвилинне полотно майже вдвічі, залишивши в ньому тільки хіти – благо, їх більш ніж достатньо.

Фото: Facebook / Гогольфест / repor.to Виконання опери на Гогольфест

В опері-реквіємі немає сольних арій, є тільки короткі сольні фрази, все інше виконується шестиголосним ансамблем – Ганною Марич, Мар'яною Головко (обидві – сопрано), Олександрою Мельє (меццо-сопрано), Андрієм Кошманом, Русланом Кіршем (баритони) і Євгеном Рахманіним (бас). В цьому сенсі жанр твору – куди більше реквієм, ніж опера. По суті, головний герой – це взагалі не голос, і навіть не «закадровий текст» з Книги Йова. Головний герой – це препарований рояль, і завдання шести вокалістів, двох піаністів (Ілля Разумейко грає в основному на клавіатурі, а Роман Григорів, професійний контрабасист, на струнах і корпусі інструменту) і навіть віолончелістки Жанни Марчинської з ударником Андрієм Надольським – змусити рояль чревомовити.

І, нарешті, про заявлену битву текстів та епох. Історію Йова, жорстоку саму по собі, читець Єлизавета Курмангомедова перетворює в сюжет давньогрецької міфології, де добрих божеств немає за визначенням – Бог в її трактуванні уїдливий і лютий. Левова частка хорових епізодів побудована як опір цій жорстокості, постійний крик і прокльони. І рояль в цій битві – чи не наймудріший посередник між світами Старого і Нового Завітів. Він здатний говорити будь-яким голосом – клавесина, барабана, синтезатора – і продовжувати це, поки буде потрібно, тільки лише заради того, щоб не дати старому і новому зневіритися один в одному.

Любов Морозова

Джерело: tml


P.S. Досить примітним на наш погляд є той факт, що розкручена оперна прем'єра відбувається зовсім не в національній опері, і навіть не в муніципальній опері, і не в консерваторії, а в ДК КПІ...