Нд, 25.06.2017
Композитор
Меню сайту

Категорії каталогу
Публіцистика [48]
Все що могло би бути у журналах чи газетах
Наукові статті, матеріали конференцій [9]
Афоризми [3]
Українська мова [8]
Митці про українську мову. Цитати, есе.
Пошук
$
Статистика
Посилання
Українська рейтингова система статистика Яндекс.Метрика
Головна » Статті » Статті » Публіцистика

Рудименти у сфері музичної освіти
З тим, що реформи потрібні, нині згодні майже всі. Питання в тому, якими ж мають бути ці реформи?

Одразу хотів би зазначити, що всі ці реформи потрібно здійснювати в комплексі, разом зі зміною суспільного ладу з ліберального-демократичного, що панує нині, на соціал-націоналістичний. Бо інакше ці реформи виглядатимуть щонайменше дивно. Справді, навіщо державі, де на «соціальних» каналах легально демонструються передачі кшталту «Дом-2» щось змінювати в музичній освіті? Хіба потрібне взагалі суспільству, що є пожирачем різної шоу-продукції щось інше, що є вище рівня тваринних інстинктів? Я переконаний, що ні. Такому суспільству це не потрібно, та і не заслуговує таке суспільство на щось інше.

Лише нова держава, що буде збудована на засадах соціальної та національної справедливості потребуватиме класичної музики як інструменту для зміни суспільства, для його перебудови на нових принципах і цінностях. Як, з іншого боку, класична музика теж потребує нової держави, яка би захистила та підтримала цю, таку суспільно потрібну, але в той же час таку беззахисну перед цим же суспільством, сферу.

На мою думку, одним із найяскравіших рудиментів у сфері музичної освіти, що його Україна отримала у спадок від періоду комуністичної окупації, є наявність у вищих навчальних закладах України окремих курсів «російського»: чи то музики а чи політичної думки… З практичної точки зору наявність такого курсу є очевидно невиправданою і абсурдною, адже українські студенти-музиканти і без того вивчають окремий курс «історії зарубіжної музики» чотири семестри – стільки, як і курс музики української! Уже сама наявність предмету «російська музика» є незрозумілою. Мова, насамперед, йде про її статус. Російська музика не трактується як іноземна. Хоча, водночас, музика німецьких, французьких чи польських композиторів, яку вивчають в курсі «історії зарубіжної музики» подається саме так. Натомість студентам нав’язують ідеї про, буцімто, «спорідненість» української та російської культур, «спільні витоки» та «великі впливи» російської музики на музику українську. Показово, що лише російську музику викладають у окремому, обов’язковому курсі. В той же час, наприклад, австро-німецька музична традиція таких почестей позбавлена, вона є частиною курсу «історії зарубіжної музики». Хоча маю величезні сумніви, що хтось з теоретиків бодай і радянського періоду візьметься довести те, що австро-німецька традиція має менше за російську значення для світу і України. Одні лише «віденські класики» (Гайдн, Моцарт, Бетховен) заклали таке могутнє підґрунтя для подальшого розвитку практично всіх музичних культур європейських народів, що і нині академічна музична теорія використовує їхню творчість та принципи як базові, класичні.
   Кумедність і абсурд ситуації поглиблює те, що навіть сама російська музика була сформована не росіянами а, чужинцями (стосовно Росії): насамперед, українцями і німцями. А власне, традиційна музична культура народів Росії не має майже нічого спільного із тим, що називають, і що викладають українським студентам під виглядом «російської музики».


Історія питання

Практично всі, справді видатні композитори, завжди мають два начала, що вирізняють їх з поміж решти, роблять визначними: це могутня особистість та національне коріння творчості. Хоча нині творчість Моцарта, Гайдна, Бетховена і сприймається як надбання всього людства, але їхня творчість ґрунтується на німецькій музичній традиції, має характерні національні особливості. Доба романтизму лише посилила ці тенденції. Шуберт і Россіні, Дворжак і Ліст, Шопен і Брамс – ці постаті романтизму, попри певні риси спільного стильового спрямування мають і виразно національне обличчя.
   Нинішнє розуміння російської музичної культури совєтофілами, чи співчуваючими базується на тій думці, що росіяни є слов’янами, отже, мовляв, і культура (а отже й музика) їхня є спорідненою з українською.
На мою думку, називати росіян слов’янами – щонайменше, неправильно. Так, це народ, що розмовляє слов’янською мовою, але ж тільки це не робить їх слов’янами, як не робить українська мова українцем негра чи китайця. Те, що росіяни – слов’яни, це великий міф і колосальна брехня. Добротним, якісним матеріалом щодо цього питання варто визнати, наприклад, твори Павла Штепи, та зокрема його, нині культові: «Московство» та «Українець і москвин». В них він показує на багатому матеріалі угро-фінську етнічну природу російського (традиційно, до Петра І – «московського») народу, що виник у результаті злиття угро-фінських племен Підмосков’я з монголо-татарами. Але в культурному плані становлення мистецтва, в тому числі й музичного в Росії відбулося не на національній (угро-фінсько — татарській) основі, а за рахунок чужоземних впливів. До прикладу: разом із впровадженням християнства, з Візантії через Київську Русь (нині це Україна та Білорусь) на землі Росії, на той момент – Володимиро-Суздальщини, потрапив, церковний спів. Власне, до 17-ого століття руські (українські та білоруські) впливи панували в Росії практично повністю, без конкуренції. Навіть сучасна п’ятилінійна форма запису була принесена в Росію з Києва, українцем (М. Дилецьким) і впроваджена.

Неросійські… російські композитори

Як і у багатьох інших сферах, як то: політики чи науки, у мистецтві, і, зокрема, музиці, значну частину, якщо не більшість композиторів, яких українським студентам трактують, як російських, називати такими не можна. Назву лиш деякі прізвища:
Міхаіл Ґлінка – з польського роду. Народився на Смоленщині – землі, яка тривалий час була ареною боротьби між Москвою та Річчю Посполитою. Прадід композитора, після остаточного захоплення Москвою Смоленщини у 1654 році прийняв російське підданство і перейшов у православ'я. Царська влада зберегла за ним володіння на Смоленщині та шляхетські привілеї. Міхаіл Ґлінка зокрема є автором опери «Жизнь за царя» – по-суті, це перша російська опера, з тих, яка і нині регулярно ставиться на сцені. Кумедно, але за сюжетом цієї опери, російський селянин Іван Сусанін під час війни заводить польський же (!) загін у ліс, чим прирікає їх і себе на смерть… Що не кажіть, а тут є певна символічність: Ґлінка, який і сам за походженням є поляком, прославляє вчинок людини, що завела його співвітчизників у ліс, і призвела до їхньої загибелі… Відома історія про те, як наприкінці життя, покидаючи Росію, Ґлінка вийшов на кордоні, обернувся назад, плюнув, і сказав, що «ноги його тут більше не буде». Що ж, він не помилився…
Олександр Бородін – позашлюбний син грузинського князя Луки Ґедеванішвілі. Насправді прізвище «Бородін» мав кріпосний слуга князя — Порфирій Бородін. Ґедеванішвілі—Бородін відомий, у першу чергу, завдяки опері «Князь Ігор», де він чудово передав музикою традиції половців — т. зв. «Половецькі танці».
Петро Чайковський – Походив з українського роду Чайок. Прадід композитора, Федір Опанасович Чайка, походив з-під Кременчука, в ранзі козацького сотника брав участь у битві під Полтавою й помер від ран. Його син, Петро, народжений на Полтавщині (дід композитора), навчаючись в Києво-Могилянській академії, прийняв прізвище Чайковський. Пройшовши російсько-турецьку війну та відслуживши полковим лікарем, став городничим Слободського та Глазова В'ятської губернії, а 1785 року був приписаний до дворян Казанської губернії. Творчість Петра Чайковського просто –таки сповнена українським тематизмом:

1) перший концерт для фортепіано, де композитор двічі використовує українські теми: В першій частині, у головній партії він використав наспів лірників, почутий ним в Україні, а в третій – українську пісню "Вийди, вийди, Іванку".
2) Опера «Мазепа» (за Олександром Пушкіним)
3) Опера «Черевички» (за Миколою Гоголем)
4) Симфонія №2 «Малоросійська»
5) Транскрипція фантазії «Козачок» Дарґомижського для фортепіано
6) пісні до перекладів російською Тараса Шевченка та багато іншого.
Сєрґєй Рахманінов – рід Рахманінових, сягає онука молдавського правителя Стефана Великого — Василя, прозваного Рахманіним. Творчість Рахманінова, попри свою західну класичність, в той же час сповнена і східних, азійських елементів. Після захоплення влади в Росії вар’ятами – більшовиками, імміґрував на Захід, вважаючи це «кінцем старої Росії». Далі жив переважно в США. Попри це, вважав себе російським композитором.
Ігор Стравінський – громадянин російської Імперії, Франції, та США, за походженням – українець, рід композитора походить з Волині.
Дмітрій Шостаковіч – має білоруське походження. Прадід композитора походить з містечка Шеметове Завілейського (потім – Свенцянського) повіту Віленської губернії.  

Відповідно, виникає питання, чи можна цих всіх людей називати «російськими» композиторами? На мою думку, ні. Їх об’єднує хіба територіальна прив’язаність до Росії (Російської Імперії, СРСР), певна опора на руські (тобто, українські, в першооснові і по-суті) а не «російські» (московські) традиції.




Націоналістичний погляд на проблему та перспективи вирішення


Отже нині маємо таку ситуацію: музикант-виконавець в Україні на безальтернативній основі вивчає теоретичний, відірваний від практичних потреб курс «історії російської музики». Вивчає його за матеріалами, що видані ще в період російсько-радянської окупації, просякнутого отрутою комуно-більшовицької пропаганди та пошуками неіснуючої «пролетарської революційності». До того ж, курс ведеться не державною, українською, а чужинською, російською, мовою.

І хоча українські націоналісти поки ще не мають реальних важелів впливу на освітню політику держави, та розуміти, чого ми хочемо у цій сфері варто вже тепер. Отже, що мають зробити націоналісти у сфері музичної освіти?

Найперше, необхідно замінити ту літературу, яка видана за часів СРСР, і яку студентам часто ще й нав’язують як «обов’язкову до прочитання». Твердження на кшталт «хай краще хоч якась література, хай і радянська, ніж ніякої» є хибним і тому шкідливим. Саме існування цієї професійно шкідливої макулатури і є ключовим фактором, що гальмує написання та видання нової, української літератури та українського погляду на мистецтво і світ. Необхідно провести інспектування викладацького складу музичних навчальних закладів щодо належного володіння і використання державної української мови. Також необхідно усунути від роботи над теоретичними матеріалами осіб, що пропагують будь-які ідеї неповноцінності і підрядності української культури.

Важливим вектором реформ має стати оптимізація програми з теоретичних дисциплін для студентів виконавських факультетів. Студенти-виконавці переобтяжені непотрібними їм в практичних умовах теоретичними лекціями. Для бажаючих можна зберегти окремі курси чи додаткові семестри певних дисциплін – але як факультатив. А не обов’язковий предмет.

Курс «історії російської музики» однозначно має бути переведений до розряду факультативних предметів. Також необхідно забезпечити написання та друк відповідної науково-методичної літератури, що демонструвала би український погляд на предмет. Категорично неприпустимим слід вважати будь-які спроби трактування композиторів-українців (Бортнянського, Веделя, Березовського та інших) як «російських»! Натомість на належному рівні має бути показано значення української та інших національних музичних культур на створення та розвиток музичної культури в Росії. Частину з творчості тих композиторів, що їх нині студенти вивчають у курсі «історії російської музики» необхідно перенести до курсу «історії зарубіжної музики». Решту необхідно лишити в курсі «історії російської музики», як факультатив для охочих.

    Час, що звільниться в результаті оптимізації викладання теоретичних дисциплін, необхідно частково переорієнтувати на існуючі та нові заняття практичної орієнтації. Це можуть бути різні види ансамблів, оркестрова, педагогічна практика, тощо. Нині немає сенсу вимагати від студентів відвідувати нецікаві і непотрібні для них пари – для виховання дисципліни існують інші, ефективніші методи.  Але після проведення необхідних реформ, відвідування тих лекцій та занять, що залишаться, має стати справді обов’язковим.
 

Василь Бабич, студент
НМАУ ім. П. І. Чайковського,
Всеукраїнське об’єднання «Свобода»


Оригінал: http://h.ua/story/350003/#ixzz1wBuAOLfI


Джерело: http://www.svoboda.org.ua/static/gazeta/svoboda_134.pdf
Категорія: Публіцистика | Додав: composer (28.05.2012) | Автор: Василь Бабич
Переглядів: 667
Усього коментарів: 0

Добавлять коментарі могут только зареєстрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright Півтон Безвухий © 2017