МОВА МУЗИЧНА (MM.) - оказіональний алегорично-описовий термін. Від 17 ст. вико­ристовується для означення специф. виду знакової діяльності людини, що полягає у зву­ковому моделюванні психічних станів, відчуттів та емоцій і фіксації муз. інформації шляхом її живого відтворення, механічного чи письмово­го запису за аналогією до вербальної мови. Поняття MM. почало формуватися паралельно з появою в 17 ст. т. зв. автономної музики, незалежної від слова й позамузичних чинників її використання. Найбільший внесок в опрацю­вання MM. автономної, як правило, інстр. музики зробили музиканти епохи пізнього Бароко та Просвітництва. Суто музичний аналог вербальної мови цілеспрямовано розроблявся композиторами й муз. теоретиками впродовж 18 ст. (Й. Маттезон, Л. Моцарт, Й. Ріпель, Г. X. Кох, Ф. Куперен та ін.). Як результат цієї діяльності склався класичний музичний синтаксис, що виявив себе у струнких і злагоджених мотивно-фразових побудовах, структурі нормативного клас, періоду, що складається з 2-х метрично й гармонічно узгоджених за принципом "запитання-відповідь" речень, використанні в організації теми мелодико-синтаксичних структур та ін. Тоді ж усталилося більшість метро-ритм. і мотив, інтонацій, що стали своєрідними лексемами й семантичними стереотипами новоствореної MM. Завершенням процесу кристалізації нової MM., унезалежненої від слова, стала поява симфонії. Лексико-граматичні законо­мірності (метро-ритм., гарм., мелод. та ін.) MM. автономної чи абсолютної музики були остаточно сформовані на рубежі 18—19 ст. й від того часу еволюціонували і трансфор­мувалися   паралельно   зі   змінами  стилістики. (Парадигма музична).