Сб, 21.10.2017
Композитор
Меню сайту

Категорії каталогу
Теорія [34]
Історія [25]
Напрямки [15]
Напрямки музики, пора би їх всіх класифікувати
Жанри [18]
Українські композитори [30]
Тут міститься інформація про композиторів
Композитори Європи [24]
Російські композитори [4]
Інструменти і обладнання [13]
Українські співаки та співачки [2]
Музичні діячі [1]
Пошук
$
Статистика
Посилання
Українська рейтингова система статистика Яндекс.Метрика
Головна » Статті » Музична енциклопедія » Теорія

Варіації

ВАРІАЦІЇ, ВАРІАЦІЙНА ФОРМА, тема з варіаціями, варіаційний цикл — муз. фор­ма, широко і стабільно культивована в європейській професійній музиці 16—20 ст. Традиційні сфери побутування варіацій і варіаційної техніки — нар. муз. творчість і практика джаз, музикантів. В, від­давна складали музиканти-професіонали й ама­тори, концертуючі виконавці-віртуози. В. охоп­люють вел. кількість творів — від невибагливо­го варіювання простої теми до вершин інтелек­туальної складності. Узагальнені назви В. 19— 20 ст. — "салонні", "блискучі", "бравурні", "вільні", "прості", "легкі", "серйозні", "ліричні", "симфонічні" — підтверджують багатоликість Варіаційної форми. Назва варіації походить від лат. variatio, італ. variazione — зміна, переміна, перемінність. Композиційна схема Варіаційної форми типового зразка фіксує початко­вий виклад теми й наступну серію її перетво­рень за схемою: А (тема) + А' + А2 + А:+ ... А (+ coda). Схема відображає типовий для клас, доби термін-синонім ("tema con variatio- пі"). У різні істор. часи існували числ. наймену­вання В. та її складових: diferencia (відмінність), evolutio (розвиток), verunderungen (зміни), doubl (подвійний), versus (вірш), glosa (тлумачення), fioretti (квіточки), les agruments (прикраси) то­що. Давня назва Варіаційної форми — партита — передбачає внутрішнє членування структури на складові (італ. "parte" — "частина"). Означення "варіаційний цикл" акцентує завершеність форми, ці­лісність худ. організму. Довільна перестановка варіацій, вилучення окремої ланки з цілеспрямова­ного варіаційного процесу, виконання окремо вибра­них варіацій порушують логіку і монолітність твору. В найузагальненішому розумінні варіації — ба­гатофазна за будовою і екстенсивна за приро­дою муз. форма, утворювана шляхом система­тичних видозмін структурного інваріанту, тобто теми (однієї чи кількох), або — за відсутності теми — т. зв. "центрального елементу системи" (якогось іншого структур, компоненту). Із варіаційною формою тісно пов'язані поняття "варіювання", "варіаційний розвиток", "варіаційність", характеризуючи варіаційний метод як специфічний спосіб обробки тематичного матеріалу. В історичному плані варіаційний розвиток — явище більш давнього походження, ніж власне форма варіацій. Його витоки сягають гли­бин фольклору, де в нар. пісні через варіювання наспіву — у співі чи грі — розкривалась творча фантазія анонімних авторів та виконавців, їх­ній потяг до ініціативного самовираження. У пі­сенному фольклорі багатьох народів виникла куплетно-варіаційна форма — прообраз сформованих згодом у профес. музиці інстр. і вок.- інстр. варіацій остинатного типу (з постійною мелодією і видозмінюваним супроводом). Своє­рідним її продовженням є інстр. В. нар. виконав­ців — вільно імпровізована, часом віртуозна об­робка популярного наспіву з мелод. орнаменто­ваними "візерунками" на канві повторюваної поспіль у ряді куплетів "теми" (зокр. в Україні у вик. традиції троїстих музик, у бойків, і гуц. коломийках "до танцю" тощо). Варіантний роз­виток — незмінний супутник нар. лір. пісні (со­льної і хорової, з елементами підголоскової поліфонії). Утворена на його ґрунті куплетно-варіантна форма теж здатна збагачувати техніку ва­ріювання композиторів-професіоналів. Варіант­ну природу має і явище тематичного "пророс­тання" (В. Протопопов) — утворення щоразу но­вого мелодичного продовження до незмінно по­вторюваного інтонаційного "зерна" (за схемою ab, ас, ad тощо). Варіантний розвиток, спорадично представлений у надрах нар. пісні, знаходить ґрунтовне продовження у різноманітних галузях професійного мистецтва.

Природа варіаційної форми виявляє тісну взаємодію стабіль­ності й мобільності, статики й динаміки, тотож­ності й контрасту (з одного боку, тяжіє до про­стого "нарощування" форми, що спричиняє її внутрішню статику, деяку "млявість", з друго­го — безперервна контрастність шкодить ціліс­ності форми). У Варіаційна форма. принципово закладено ідею метаморфоз, поетапних перетворень єди­ної темат. основи, що оживляють монотонію дубльованих повторів і постійним притоком но­вого активізують внутрішнє русло форми.

Образно-емоційний зміст творів варіаційного плану надзвичайно багатогранний. Особливо типовою рисою тут є розповідність ("нарративність", за Б. Яворським). Доволі часто у Варіаційній формі знаходять відображення розповідь-спогад про істор. дав­нину і далекі землі, картини поступового набли­ження об'єкту і грандіозного розгортання ефектного видовища, змалювання неспішного ходу, урочистої масової процесії або сповідаль- ність і мандри в лабіринтах психолог, настроїв і уяви, замальовки побут, сцен, голоси природи, пісня і танець, пейзажні краєвиди чи скерцозність, гумор, фантастичне тло й звукопис, "портретна" характерність та інтимні одкровення то­що ("Балада у формі варіацій" для фп. М. Вілінського, "П'ять характерних п'єс" Л. Грабовського, "Писанки" Л. Дичко). Лемківські та її варіації для двох фп., Варіації на укр. нар. те­му "Взяв би я бандуру" А. Мухи (для бандури). Виняткова здатність В. втілювати градаційну по­ступальність у розкритті худ.-поет. ідеї аж до створення образу-антиподу — відмінного і по суті протилежного, але народженого із надр першооснови (як у 3-й симфонії Б. Лятошинсь- кого). Така драматургійна "фабульність", вияв­лена своєрідним крещендо форми, надає варі­аціям особливого сенсу, прихованого програм­ного змісту. У поступовому сходженні на вер­шину розвитку і завоюванні кінцевої мети кри­ється художня сила В. Промовистою є про- грамність таких масштабних варіац. шедеврів, як органна Пасакалія Й. С. Баха, фінал "Геро­їчної" (№ 3) симфонії Л. Бетховена, "Болеро" М. Равеля, "епізод навали" з "Ленінградської" (№ 7) симфонії Д. Шостаковича, де велетенська варіаційна панорама таїть стрімкий рельєф і динамічний профіль, що ніби вимальовує "сю­жет". Утім і менші за масштабом цикли здатні виявляти глибинну семантичну сутність варіацій, що можливо окреслити як "випробування й гарту­вання людського духу", "тріумф творчого нача­ла". Відтак поняття "варіації" набуває ще одно­го сенсу — не тільки форми, а й жанру, із спе- циф. індивідуально притаманними властивостя­ми, виразовими можливостями та худ. призна­ченням.

Найбільшого розквіту В. досягали у періоди піднесення європ. інструменталізму. Перший з них припадає на 16 — поч. 17 ст.: становлення варіацій у лютневій і віольній музиці "золотого віку" в Іспанії та англ. школі вірджиналістів. Но­вий етап — органна й клавірна барокова музи­ка 17 ст. в Італії та Німеччині. Творчість видат­них поліфоністів 1-ї пол. 18 ст. Й. С. Баха та Ґ. Ф. Генделя знаменує остаточну кристалізацію варіаційної форми поліфонічного типу і перші спроби її реалізації у варіаційній формі у гомофонному плані. Класична модель варіаційної форми (2-а пол. 18 — поч. 19 ст.) знаходить своє вершинне втілення в інструментальній музиці віденського класицизму. У широ­кій стиліст, панорамі 19 ст. В. набувають ново­го продовження у річищі муз.-романт. тенденцій нац. творчих муз. шкіл, зокрема української і російської. У 20 ст. варіаційна форма репрезентована усім спектром її історико- стиліст. проявів. Сучасний етап історії варіацій — пара­лельне співіснування та взаємоперехрещення різних типів варіаційних структур, переосмислення їх закономірностей у стиліст, моделях неокла­сицизму і необароко, неоромантизму і нео- фольклоризму тощо, а поряд із тим і суттєва модифікація її "генетичної" природи та компо­зиційної ідеї.

Варіаційна форма нерідко виступає у вигляді самост. інстр, композицій різних істор. епох і стилів. Уявлен­ня про В. як повновартісну самост. структуру утверджувалося поступово. На поч. етапах В. являли собою зовні багаточаст. цикл, однак із виразним ухилом в одночастинність, як-от ран­ня монотематична сюїта 16—17 ст. (цикл різно­характерних старовинних танців, побудованих на спільній інтонац. основі, але з варіюванням її ритму). Подібне планування мали й органні пар- тити доби бароко. Від 17 ст. В. виступають уже і в ролі окр. складової сюїти. Перші зраз­ки повноцінно розвинених варіацій у рамках старо­винного циклу — клавірна Пасакалія соль мінор Ґ. Ф. Генделя і скрипкова Чакона ре мінор И. С. Баха. Починаючи від 2-ї пол. 18 ст. варіації застосовуються ще й як складова частина сонатно-симф. циклу (фінал Сонати для скр. і чемба­ло М. Березовського). Роль варіацій у драматургії циклу закріплюють і продовжують числ. сюїти, сонати, симфонії, квартети тощо у творах композиторів 19—20 ст. У післяклас. епоху по­казовою є тенденція впровадження В. у середи­ну самостійної композійної структури, вбудовування варіаційного циклу в одну з її частин або нашарування варіацій на тлі 3-частинної чи сонатної композицій, іноді й синхронна їх взаємодія (як у фп. прелюдіях, баладах, сонатах Б. Лятошинського). Колосальну автономну сферу застосування варіацій у професійній музиці становлять вок., вок.-інстр. ком­позиції, що відтворюють у своїй будові принци­пи формотворення куплетно-варіаційної і куп­летно-варіантної нар. пісні. До їх числа нале­жать перлини сольної вок. лірики (зокр. "Га­лицькі пісні" Л. Ревуцького, "Зоре моя вечір­няя" П. Майбороди, "Глибокий колодязю" Є. Станковича), хор. мініатюри (куплетно-варіаційні обробки нар. пісень М. Леонтовича, С.Людкевича, М. Колесси) й величні хорові по­лотна ("Ой весна-красна" та "Ой ти, зоре" Л. Ревуцького). Варіації проникають і в масштабні вок.-інстр. жанри — месу, кантату, ораторію, повновладно заявляють про себе в опері, соль­них номерах, ансамблях, розгорнених масових сценах (подв. хор "Туман хвилями лягає" з опе­ри "Чорноморці" М. Лисенка). Цілком відмін­ним є поняття варіації у балеті, де ними називають технічно складний, зазвичай сольний танець, при тому не обов'язково варіаційної форми.

Особливим виявом варіаційності є т. зв. "розосереджені варіації" (В.Протопопов) — своєрідний "розірваний" варіаційний циклічний процес становлення якого відбувається з перервами, заповненими появою нової музики іншого темат. (неваріаційного) матеріалу.

Варіаційна форма відзначається свободою, незліченними можливостями щодо конкретної реалізації її структури, не регламентується й кількість В. у циклі. Проте масштаб варіаційної композиції зале­жить, як правило, не так від творчої фантазії автора чи вміння нескінченно варіювати тему, як від художньої потреби, вмотивованої логікою роз­витку конкретного образно-поет. задуму. Міні­мум варіацій у циклі — 1—3. Кілька десятків В. є оптимальною нормою у розгорнених варіац. творах: "32 варіації" до мінор і "33 варіації на вальс Діабеллі" Л. Бетховена, ЗО варіацій у "Ґольдберґ-варіаціях" Й. С. Баха та ін. У підході до теми В. склалися 2 відмінні пози­ції: "гра з темою", коли остання виступає лише конструктивною "канвою" для більш вагомих і естетично вартісних "візерунків" на її основі; або "випробовування теми", де задум компози­тора передбачає й глибоке і різнобічне роз­криття усіх її резервів та смислових граней у процесі варіаційного розвитку. Тема варіацій п'єс буває оригінальною, авторською ("Зразкові варіації" для фп. М. Вілінського, 5 характерних п'єс Л. Грабовського) або запозиченою — з нар. пісні чи танцю ("Балада" для фп. С. Людкеви- ча, Прелюдія Mi-бемоль мажор ор. 38 bis Б. Лятошинського), з популярної музики, з тво­ру ін. композитора. (В. Є. Білоградської на Ме­нует Й. Штарцера). На певних етапах вартість варіаційного твору визначала не сама тема, а майстерність її обробки (приміром, клавір, варіації на тему "Ой у полі криниченька" О. Лизогуба або "їхав козак за Дунай" К. М. Вебера). Прак­тику застосування "чужої" теми для авт. твору засвідчують числ. В. 17—19 ст. У період баро­ко, в добу класицизму та романтизму звичним явищем були концертні змагання з імпровізацій на задану тему (коли музиканти публічно де­монстрували свій творчий дар композитора й виконавця-віртуоза одночасно). Запозиченням тем-цитат нерідко вшановувалася пам'ять ви­датних композиторів-попередників. Траплялися й "автоцитати" — запозичення теми для варіацій з іншого власного твору.

За художньо-образною специфікою теми варіацій поділяються на абстрактно-узагальнені й характерні. Перші притаманні більшості старовинних поліф. В.: це одноголосі типізовані мелодико-інтона- ційні "формули" басу, переважно ритмічно од­нопланові, аскетично суворі й мало індивідуалізовані, наче "безликі". Темам характерного плану властива яскравіша образність і жанрова виразність. Обов'язковою умовою кращого сприймання В. є легке запам'ятовування теми, а з тим і можливість розпізнавання її контурів — за будь-яких варіаційних метаморфоз, навіть у ши­рокій панорамі розвитку.

Тема варіацій традиційно подається на поч. твору. Рідше — обрамлення варіації темою, коли вона до­датково відтворюється й у завершенні циклу. Оригін. версією є відсутність теми в "експози­ційній" ділянці форми й поява її натомість лише наприкінці варіаційного циклу — спеціальна ознака "варіації з темою". Окремо виділяється поняття "субтеми" — тимчасового впровадження у варіаціях процес нової теми локального значення. Термін "контртема" фіксує тимчасову появу в одній з варіацій виразного мелодичного контра­пункту до основної теми.

У багатьох зразках варіаційної форми 20 ст. тема як індивіду­алізована і структурно оформлена тематична ідея втрачає свою актуальність. її місце займає "центральний елемент системи": додекафонна серія як "будівельний матеріал", з якого викри­сталізовуються В., одне співзвуччя, епіграф-мо- нограма як своєрідний cantus firmus муз. ком­позиції. Зрештою виникають варіаційні композиції, цілковито емансиповані від теми, як власне "варіації без теми". Кожний істор. період розвитку В. пропонував свою версію форми, своє розуміння логіки й цілості варіаційної композиції. Деякі з них відображені в найменуваннях: роздільно-варіаційна, злито-варіаційна, злито-циклічна, злито-сюїтна, злито-процесуальна. Позначився й поділ Варіаційної форми на 2 варіанти: динамічно-статична й динамічно-векторна.

Прийнята в сучас. укр. муз.-теорет. літературі класифікація В. (Я. Якубяк) раціонально виок­ремлює 3 їх основні види: 1) строгі та вільні (з погляду міри перетворень теми); 2) остинатні та фігуративні (залежно від способу оперуван­ня темою); 3) подвійні (варіації на 2 теми). В но­вітніх класифікац. системах (В. Холопова) про­понується перелік типів В. у хронолог, порядку: 1) на basso ostinato (на витриманий бас, т. зв. "поліфонічні" або "старовинні" В.); 2) фігура­тивні (фігураційно-орнаментальні) або т. зв. "строгі "чи "класичні"; 3) на soprano ostinato (на витриману мелодію), т. зв. "глінкінські";

вільні й характерні, жанрові. Існує й більш детально диференційована класифікація Варіаційної форми. (В. Задерацький): 1) з tenore ostinato на основі техніки з cantus firmus; 2) з basso ostinato; 3) з soprano ostinato; 4) поліостінатні форми;
тема з варіаціями (клас, тип); 6) тема з варіаціями (романт., характерний тип); 7) симфоні­зовані варіації на клас, основі; 8) злито-варіа- ційні форми на основі теми в музиці 20 ст.; 9) Варіаційна форма на ґрунті серійної техніки; 10) В. 20 ст. з новим трактуванням фактора теми.


Література:

Протопопов В. Вариационные процессы в музыкальной форме. — М., 1967;

Його ж. Очерки по истории инструментальных форм XVI — начала XIX вв. - М., 1979;

Асафьев Б. Музыкальная фор­ма как процесс. — Ленинград, 1971;

Головин­ский Г. Куплетная, вариационная форма и форма рондо. — М., 1971;

Цуккерман В. Анализ музы­кальных произведений. Вариационная форма. — М., 1974;

Пэрриш К., Оул Дж. Образцы музыкаль­ных форм от григорианского хорала до Баха. — Ленинград, 1975;

Задерацкий В. Музыкальная форма. - М., 1995. - Вып. 1; Якубяк Я. Аналіз музичних творів (Музичні форми). — Тернопіль, 1999; Холопова В. Формы музыкальных произве­дений. — С.Пб., 2001;

Медушевский В. Динамиче­ские возможности вариационного принципа в со­временной музыке // Вопросы муз. формы. — М., 1966. — Вып. 1;

Каи, Б. Об ограниченности вариа­ционного цикла // СМ. — 1974. — № 2;

Іванченко В. Про фактурно-тематичне варіювання в епіч­них симфоніях С. Прокоф'єва і В. Губаренка // Укр. муз-во. - К., 1976. - Вип. 11;

Генова Т. Из истории basso ostinato XVII—XVIII веков (Монте- верди, Перселл, Бах и др.) // Вопросы музыкаль­ной формы. - М., 1977. - Вып. 3;

Левандо М. Об остинатности в музыке XX века // Анализ, концеп­ции, критика. — Ленинград, 1977;

Ігнатченко Г. Про взаємозв'язок фактурного розвитку і форми // Укр. муз-во. - К., 1989. - Вип. 15;

Albrecht A. Die Klaviervariation im 20 Jahrhundert. - Кбіп, 1961; Altmann G. Musikalische Formeniehre; 2 Aufl. — Miinchen, 1989;

Muller-Blattau J. M. Beethoven und die Variation // Neues Beethoven-Jahrbuch, V. — Bonn, 1933;

Nelson R. U. Stravinsky's concept of variation ;/ "МСГ.Там само. -V. XLVIII. - 1962. - N 3;

Його ж. Schonberg's variation !' Там само. - V. L. - 1964. - N 2.

 



Джерело: http://Українська музична енциклопедія - Т.1. - с. 305-308
Категорія: Теорія | Додав: paleozavr (10.08.2014) | Автор: Л. Анікієнко
Переглядів: 1731
Усього коментарів: 0

Добавлять коментарі могут только зареєстрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright Півтон Безвухий © 2017