МАЙБОРОДА Георгій Іларіонович (1.12.1913, хут. Пелехівщина Глобинського р-ну Полтавської обл. — 06.12.1992, м. Київ) — композитор, диригент, культ.-громад. діяч, педагог. 3. д. м. УРСР (1958). Н. а. СРСР (1960). Голова правлін­ня СКУ (1967—69). Секретар СК СРСР (1962- 69). Лауреат Держ. премії УРСР ім. Т. Шевченка (1963), Премії ім. М. Лисенка (1983). Депутат Верховної Ради УРСР (1967, 1971, 1975). Брат П. Майбороди, батько Р. Майбороди. Закін. Київ. муз. уч-ще (1936), Київ. консерваторію (1941, кл. композиції Л. Ревуцького, інструментовки Б. Лятошинського; 1949 — аспірантуру п/к Л. Ревуцького). 1950—58 викладав у коне, муз.- теор. дисципліни.

Композитор ліричного обдаровання з органічним нац. світовідчуттям, образним мисленням, муз. мовою (див. Мова музична), багатою на інто­наційно виразну лексику й залучені жанр, дже­рела, М. розвивав традиції школи М. Лисенка та його послідовників, обстоював доступність акад. музики, заперечуючи ускладненість сти­лістики. Представник постромантизму, часом в річищі фольклоризму. Талант і належна техн. оснащеність дала змогу митцеві залишити в різних галузях і жанрах укр. музики твори високого худож. ґатунку, позначені етичною наснагою та одухотвореністю. Найкращі з них ставали значними подіями муз. процесу 1940— 80-х, підносили рівень тогочасного мистецтва. Майбутній композитор виріс у селян, роди­ні, де трудовий побут скрашувала любов до музики: батьки замолоду співали в церк. хорі, знали нотну грамоту, музичили на різних ін-тах у домашньому ансамблі. Закін. Кременчуц. індустр. технікум (у Полт. обл.), працював на Запоріз. алюмінієвому комбінаті, водночас самостійно набував муз. знань, контактував із місц. оркестром і хор. капелою "Дніпрельстан". Надіслані до Київ. коне, перші твори показали обдарованість, тяжіння до симф. музики (хоча в 1930-х ця галузь не належала до пріоритет­них). Написана на 3-у курсі коне. симф. поема "Лілея" стала яскравим дебютом М., була відзначена 1-ю премією на міжконс. конкурсі й зазвучала в концертах. Схвально оцінили фахівці також 1-у симфонію (1940) і симф. поему "Каменярі" (1941). Відновлення по війні втрачених фах. навичок ішло передусім через освоєння різних жанрів. Писав розмаїті пісні — масові ("Ковпаківська", "Герої Краснодону", "Пісня миру"), дитячі ("Горобчики", "Біля ялинки"), романси. Яскравою подією стала "Гуцульська рапсодія" для симф. орк. (1949, 2-а ред. 1952) до 10-річчя возз'єднання укр. земель. Мальовничу панораму Карпат із 4-х контрастних картин (романт. гірський пей­заж, скорботний спомин, звитяжний герць плотогонів з бурхливою річкою та запальний гуцул, танок) проймає тріумфальна заклична емблема-лейтобраз, що динамізує і об'єднує композицію. Рапсодія належала до репертуар, творів, що свого часу презентували укр. музику. Багатьом подальшим симф. творам М. прита­манна узагальнена програмність. Відтворюючи образи, колізії війни в 2-й симфонії (1952, 2-а ред. 1966), автор назвав її "Весняною" (4-у — "Осінньою"). Образна символіка часом роз­пізнається за логікою муз. протиставлень або за обранням певної моделі стилістики. Так, дві останні симфонії [3-я (1976) присв. пам'яті Г. Жуковського, 4-а (1989) — Платона М.] викликають алюзії до образно-стиліст. мане­ри кумира їхньої молодості П. Чайковського.

Загалом же для симф. творів М. характері прийоми зіставлення контраст, образів, картиі рельєфний тематизм, часом із фольк. меле дикою, неспішним варіантним розгортання!* вільним поемним формотворенням. Свідом уникання ускладненості ладо-гарм. вертикг лі, нагромаджень в оркестровці, — властиі ліро-епічному способу мислення, картинне живописній манері відтворення образів чи ро: думів про життя зумовлені його прагнення бути цілком зрозумілим найширшій слухацькі аудиторії. Це притаманне його вок.-симф. кар тині "Запорожці" (1954, сл. Л. Забашти), Сюїп з музики до "Короля Ліра" (1959) та "Урочисті увертюрі" (1985) для симф. оркестру. Тяжінн М. до високо поетичної романт. образносі виявляло вплив Л. Ревуцького; у сфері лірик йому імпонувала проникливість інтонац. мане ри П. Чайковського.

Прагнення розширити жанр, палітру укр. музи ки виявилось у наполегливому освоєнні композитором оперної галузі, де ситуація в 1950-: визнавалася критичною. М. — автор 4-х опер що мали досить тривале сцен, життя, приваблюючи виконавців і публіку щедрістю мело дизму, адаптованими до сучас. сюжетів клас формами. Первістком його стала "Милана¹ (1957, лібр. А. Турчинської), сюжет якої поєдну вав соц.-політ. колізію 1939—44 з особистим* долями українців Закарпаття, а жанр, особли вості — риси героїч. конфлікту з лір.-психол відтворенням переживань персонажів. Опер} було визнано значним здобутком галузі зг виразність муз. характеристик героїв, смислову роль лейтмотивів і орк. засобів, етнічно бага­тий колорит музики. Найкращі арії з опери уві­йшли до конц. обігу. В опері "Арсенал" (1960. лібр. О. Левади та А. Малишка) поєднане принципи нар. драми й лірико-психол. колізії. Драматургія твору збагатилася виразною емб­лематикою, системою характеристичних лейт­мотивів, сценами наскрізного розвитку. 1963 "Арсенал" було удостоєно Держ. премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Опера "Тарас Шевченко" (1964, лібр. композитора) є спробою осмислення феномену Т. Шевченка-творця й людини. Оригінальність задуму — в компонуванні 4-х новел з різних етапів життя поета (кожна з іншим складом дійових осіб із його оточення). Лір. концепція тут поєднується з монументаль­ністю, навіть ораторіальністю. Особливу функ­цію має хор, що уособлює народ та провадить слово від автора в структурних частинах спек­таклю —"Передмові" й "Післямові". Змістовно й динамічно накреслено характеристику поета, розкриту різними типами вок. мовлення: опо­відного, експресивного у викритті, ліричного в аріозо-роздумі, декламаційного в монолозі- кредо тощо. Попри новаційний задум, важливі знахідки в муз. конструкції опери, сценічне життя її було нетривалим. Останньою оперою М. був "Ярослав Мудрий", закінченою на поч. 1970-х (за однойм. дра­мою І. Кочерги). Актуальність проблем історії Київської Русі-України засвідчує майже одночасне звернення до цього сюжету також Ю. Мейтуса. Масштаби конфлікту князя Ярослава зі свавільним оточенням, що чинило спротив його державницькій і просвітницькій місії, сягають рівня трагедії. Худож. концепція опери збагачує драму розкриттям внутр. світу персонажів; музику вирізняє багатство мелосу, ліризм, розмаїття характеристик, накреслення істор. колориту через вкраплення церк. сти­лістики. Втім, критика слушно зауважувала нестачу належного драматизму чи експресії в найконфліктніших ситуаціях. Оперний доробок М., утілений в різнотипних пошукових жанр,- стиліст. спектаклях багатьох т-рів, мав свого часу чи не найвищий репертуарний статус. Успішною була і праця М. у написанні музики до вистав Київ. драм, т-ру ім. І. Франка: "Король Лір" В. Шекспіра (1959) та п'єси М. Зарудного "Вірність" (1970). У творчій еволюції компози­тора важливу роль посідають галузі кам.-вок. і хор. музики. Власне саме здобутки в цих жанрах визначали високу якість його вок. палі­три, що прикрашала масштабні театр, компо­зиції. Лір. обдаровання М., його чуття природи вокалу та закоханість у поезію розкрились у низці вок. мініатюр, переважно романсах. Для ранньої творчості характерний добір клас, поезій (О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Франка, Г. Гейне), пошук виразної інтонації та ціліснос­ті форми ("Доля", "Спалений лист", "Розвійтеся вітром"). Найвище визнання здобув солоспів "Гаї шумлять" (1945) на вірш /7. Тичини — справжній шедевр поетичного звукопису. Від 1950-х збільшилося число романсів на слова сучас. йому поетів (В. Сосюри, А. Малишка, В. Симоненка, Д. Павличка), де посилено етичні мотиви, поглиблено інтимні настрої ("Лист", "Земле рідна", "Дивною і вічно молодою"). Окремий цикл, задум окреслюється в добірці роман­сів ост. періоду творчості М. з промовистою назвою — "Пісні прощання", написані переваж­но на сл. І. Франка з циклу "Зів'яле листя". Тут переважають психологічні аспекти, елегійні сумовиті настрої. Поодинокою спробою у вок. доробку М. постає "Концертний триптих" для голосу з орк., присв. Л. Ревуцькому (1971). Близький за гармонією до його фп. мініатюр, він розкриває багату палітру конц. сольного співу. Властиве для М. органічне чуття ресурсів і нац. особли­востей хор. музики підтвердила поява в 1960-х циклічних добірок "П'ять хорових прелюдів" на сл. М. Рильського (1962) і "Вісім хорових пре­людів" на сл. В. Сосюри (1965). Цикли одразу увійшли до репертуару найкращих артистичних колективів, привабили красою музики і цікавими стилістично-концепційними задумами. Присвята заспіву (Елегії) М. Лисенкові привертає увагу до інтонац. зв'язків циклу із його музикою. Водночас хори освітлено філософічністю віршів М. Рильського, виразністю помічених худож. деталей і настроїв, відтворених композитором. Вісім прелюдів на сл. В. Сосюри скомпонова­но як програмний цикл — осмислення етапів творчого життя поета-друга: від символу весни, буремно-пристрасної юності, жагучого розкві­ту до осіннього згасання, ост. вірша з лікарні. Медитативна лірика в циклі завдяки інтонац. виразності й фактурному розмаїттю музики виявляє багате душевне життя поета, розкрите глибоко психологічно. Помітним здобутком у цій галузі стала пізня збірка М. "Хорові пре­люди a cappella" (12 творів для міш. складу, 5 — для чол.), написані 1983—84 pp. та опубл. 1984. У неї незвичне компонування: прелю­ди на сл. А. Малишка, В. Сосюри (4 твори), О. Ющенка, В. Симоненка (2), Т. Масенка, Л. Костенко, О. Олеся, М. Нагнибіди та ін., не координуються авторством поетів. Лише 4 твори на сл. О. Блока (рос. мовою) вирізне­но як цикл без окремої назви. Об'єднаний дис­курсом у життя усамітненої замкненої душі, він дав митцеві громадянсько-езопівський спосіб утілити образ відчуження: "обитель страха и молчанья", що виявляє дисидент, переживання композитора в той час. Решта творів добірки — характерні для митця хор. начерки, медитації, згадки з минулого, роздуми. Втім — у вислові менше розспіву, важливішу роль відіграє мовна інтонація, часто підкреслена зміною гармонії, фактур, акцентами, стриманіше виявляються емоції, хоча фактурний виклад зберігає сти­льову манеру митця. У Прелюдах для чол. хору домінують споглядальність, пісенно-поліфон. чинники.