У дисертації розглянуто проблему визначення поняття “неофольклоризм” у контексті музичного мислення. Для обґрунтування концепції залучено питання, пов’язані зі специфікою музичних “нео-явищ”, структурою, типологією та принципами аналізу музичного мислення.

На базі дослідницьких спостережень за творами Б. Бартока та І. Стравінського, які мають фольклорну генезу, систематизовано принципи художнього методу та стильові ознаки неофольклоризму, розкрито філософсько-естетичні й соціо-культурологічні передумови виникнення цього явища в музичній практиці першої половини ХХ століття. У дисертації запропоновано функціонально-генетичний підхід до аналізу неофольклорних опусів, методику якого продемонстровано на прикладі мало вивчених із цієї точки зору творів С. Прокоф’єва (“Скіфська сюїта”, Сюїта з балету “Блазень”).

Зроблено висновок про роль неофольклорних відкриттів першої половини ХХ століття як таких, що ясно позначають чергову зміну руху маятника музичної історії в системі опозиції письмового та усного.