До підготовки концерту організатори підійшли нестандартно - а саме, концерт було вирішено в прямому сенсі слова не афішувати. А ні по місту, а ні в мистецьких закладах принаймні до дня концерту афіш не було. Однак членам спілки були розіслані листи, де їх запрошували на концерт. В результаті зал був заповнений менш ніж наполовину, проте публіка була відбірна - композитори, музикознавці, музиканти-інструменталісти.

Відкрили концерт офіційні особи, що вишукувалися на сцені квінтетом - пастори нашої культури Богуцький та Биструшкин, очільники НСКУ Станкович та Скорик, а також особа від Академії мистецтв.

Найбільше порадував Богуцький: блиснувши цитатою класика ленінізму В.І. Леніна про те, що кіно є найважливішим з мистецтв завдяки його ідеологічним можливостям, світоч культури однак якось просторо висловився у тому сенсі, що й музика не пасе задніх, і очолюване їм відомство вельми цінує факт нашої наявності у світі, і, на підтвердження своєї думки, навіть нагородив кількох композиторів нагородами. Сама спілка дістала в нагороду медаль, грамоту і букет квітів - медаль була вручена Станковичу з настановою покласти на столі або повісити на стіні кабінету, останні - Скорику. Решту часу перебування на сцені він віртуозно танцював пальцями по годиннику та кілька разів вжив слово "замешкались".

Биструшкин зачитав щось задушевне від Президента, а Скорик і Станкович якось хлюпкувато висловились про те, що час у нас складний, але надія на краще є. В принципі все у радянських традиціях периферійного рівня, власне чим і був у 1930-х роках Київ.

Далі концерт. Загалом Сіренко молодець. Хоча й валторністи як завжди кіксували, загалом оркестр звучав досить добре. "Гражина" Лятошинського мене просто порадувала. Дальші твори, як на мій погляд, йшли за постмодерною дімінуендуючою парадігмою.

7-ма симфонія Сильвестрова, хоча й не така задовга як його попередні симфонії, відмічена однак деякою самоповторністю і одноманітністю педальних звучань і псевдомедитативного стану.

2-й скрипковий концерт Станковича нагадував смакування старенькими бабусями якихось жахів. Техніка смакування полягає у використанні струнних речетацій на фоні протягнених басів, що чергуються з гучними епізодами у мідних інструментів.

"Карпатський концерт" Скорика, як на мій погляд, завис у жанровій прірві між серйозним концептуальним симфонічним циклом і яскравим барвистим концертом, при цьому не дотягуючи а ні в той, а ні в інший бік. Карпатські ритми звучали якось важко і незграбно, гра барв в'язла у неквапливому русі, а драматургія весь час розбивалася й губилася у фрагментарності.

Власне це лише моє враження, без партитури в руках, звичайно, не можу претендувати на більш ґрунтовний аналіз.

А тепер, як обіцяв, добавлю кілька штрихів до питання про спадкоємність. Можливо мало хто помічав, але будинок, де зараз розміщається НСКУ містить дві цікаві таблички – одна свідчить, що тут перебував брат В.І.Леніна, а інша – про те що будинок є архітектурною пам’яткою і охороняється законом…. Української РСР. Конкретна охорона, що й казати.

Тепер згадаймо, чому саме 1932 рік? Адже мистецькі об’єднання існували й до того, безпосередньо Спілці передувало „Всеукраїнське Товариство Революційних Музик”. Проте саме у 1932 ЦК КПРС вбачило загрозу „перетворення цих організацій... в засіб культивування гурткової замкнутості” і вирішило, що „брати участь у соціалістичному будівництві” легше саме у форматі Спілки. Участь була плідною – список творів українських композиторів присвячених комуністичному будівництву та його вождям займе кілька сторінок.

Що змінилося тепер? В основному двома скасуваннями. Одне – ідеології – тепер ідеології немає. Друге – фінансування – фінансування теж немає. Про перше професор Богуцький навіть досить прозоро висловився, про друге якось соромливо промовчали. Щоправда це й зрозуміло – найбридкіші грошові бєспрєдєли флагман культуротуризму провертав з „форумом музики молодих”, а люди із „заслугами” – вже далеко немолоді.

Півтон Безвухий, спеціально для ЖЖ