…Отож у форматі наших (уже майже традиційних) літніх зустрічей у редакції DT.UA — знаменита в Європі людина, диригент Кирило Карабиць.
— Кириле, ви вже не один рік працюєте в цікавому британському
курортному містечку Борнмут… А знаєте, наприклад, що саме в Борнмуті
почив вічним сном великий Толкієн?
— Автор «Володаря перснів»?! Скільки часу там, але чую вперше! Тепер уже поцікавлюся обов’язково…
— Як вам саме місто?
— Чудове містечко на березі моря, з безліччю вілл. Мені важливо,
що там підтримують молодих музикантів. Багато концертів. Місцевій
публіці подобається. Атмосфера цікава й приємна.
Але в Борнмуті я — працюю. А живу — в Парижі.
— Здається, саме в Парижі ви вперше й засвітилися для Європи, коли прийшли в оркестр Radio France?
— Так, то був чудовий період! Значною мірою цей факт біографії
і вплинув згодом на мою репутацію музиканта: ага, якщо з таким оркестром
попрацював, то і людина серйозна, і довіряти йому можна…
— Ви, наскільки можна судити, більше людина Європи, ніж одного місця перебування. Чому саме Париж обрали місцем для життя?
— Ну як вам пояснити… Сприймаю Париж як дуже важливе для себе місто.
Я опинився там, коли почав працювати зі згаданим вами оркестром.
Потім — звик. Із Парижа напрочуд легко потрапити в будь-яку
точку Європи. У той-таки Лондон —дві години потягом. У Брюссель —
усього година. І в Амстердам теж. До того ж у Парижі просто приємно
гуляти, дивитися на людей. Хоча відпочивати після концертів — не дуже…
Надзвичайна насиченість туристична. Проте все ж таки — Париж! Така вже
доля диригента — з міста в місто, практично по всій карті.
— Сьогодні в Європі досить помітне диригентське «лобі»
з пострадянських країн. Ліверпульським оркестром, наприклад, керує
пітерський — Василь Петренко, ви — у Борнмуті… Та й інші приклади є.
Що ж виходить, витісняєте музичних аборигенів?
— Така тенденція справді спостерігається... Андріс Нельсонс
із Риги — у Європі. Володимир Юровський співпрацює з Лондонським
оркестром. Російський диригент Сагієв (більше відомий як асистент Гергієва) також у пошані…
— Сагієву, про якого ви згадали, вочевидь сприяв Гергієв. А хто вам допомагав далеко від батьківщини?
— Ніхто. І ніколи… Може, це й добре? Оскільки прізвище Карабиць там
явно не має очікуваного резонансу… Та й яка «допомога», коли в західному
світі конкуренція серед диригентів надзвичайно жорстка! Чого б раптом
через прізвище мене стали запрошувати? Для них важливо, де був,
що робив, який рівень майстерності. Ще їм важливо, що скаже музична
критика.
— А хто більшою мірою визначає долю запрошеного в якийсь західний
оркестр диригента — тамтешній директор чи якась державна структура?
— Дивлячись хто й дивлячись де. Безперечно, в цьому питанні велику
роль відіграє артистичний директор оркестру. Саме він робить перший крок
назустріч диригентові.
Коли я приїхав у той-таки Борнмут, то вже самі музиканти, попрацювавши
зі мною, сказали: хочемо цього… Тобто і музиканти вступають у гру.
І диригент значною мірою, дуже значною, залежить саме від оркестрантів…
Фактично вони — своєю більшістю — й визначають його долю.
— Тобто вирішальна все-таки думка музикантів, а не адміністраторів?
— Багато в чому… Музикантам потрібно сподобатися. А сподобатися
інколи важко. Чому? Бо «подобатися» — одна мета, а «робити музику» —
інша. А коли «робиш музику», то, повірте, не завжди і не в усьому
вгадаєш.
— Ось цікаво, яка середньомісячна зарплата у невидатного музиканта з борнмутського оркестру?
— Ну, думаю, тисячі три євро на місяць… Це не так багато… Але
достатньо для того, щоб оплачувати оренду житла, кредит, якось планувати
відпустку. Дехто може прожити на ці гроші, працюючи тільки в оркестрі…
— У Фелліні є великий фільм — «Репетиція оркестру». Уже на основі
свого досвіду в Борнмуті або Парижі можете сказати — стрічка реальна
чи надміру метафорична?
— Звісно, я бачив цей фільм. Але… Все так і… не так, як на екрані.
Безперечно, це фільм-метафора. Оскільки в житті диригента інколи
трапляються і більш складні й навіть страшні ситуації… Без романтики,
без феллінівської філософічності. Тобто музика — це романтика, а все,
що навколо неї, — це ціла система, це окремий «фільм».
— Чого більше повинен проявляти диригент вашого віку й вашого
статусу в роботі з оркестрантами: жертовності чи диктаторства?
Бо ж як їх усіх «вимуштруєш» без тоталітарних посягань?
— На Заході диктаторство з боку диригента неможливе в принципі.
— Так?
— Так. Оскільки персонально я як диригент дуже залежу від
музикантів. Як уже зазначив, усі вони «голосують» за мене після
концерту — і цими ж голосами визначають: хочуть мене й надалі бачити
за диригентським пультом чи ні… Тому подумайте, як я можу бути
диктатором?
— Не знаємо, як там, на Заході, а в Україні…
— Ну, можливо, і тут колись «цивілізація» переможе? Можливо…
А може — і ні. В Україні, до речі, стати «диктатором» дуже навіть легко…
Ну ось приклад… Недавно керівництво нашої Національної опери дивним
чином анулювало посаду головного диригента
в цьому головному театрі країни… Це неймовірно… Коли диригент Кожухар
із подивом звернувся в Мінкульт, там відповіли: «Це внутрішні справи
театру!».
А хіба це не диктатура стосовно музики? Або… Кажуть, нібито деяким
нашим оркестрантам у тому ж театрі урізали 50% від їхніх ставок…
Що ж тепер робити цим музикантам — грати упівсили, на 50% своїх
можливостей? Вражаюче… У тій-таки Франції таке неможливе.
— У тій-таки Франції чи в тій-таки Британії — якими художніми
враженнями частіше підживлюєтеся? Що рекомендуєте дивитися-слухати своїм
друзям?
— Завжди цікаві події в Лондоні! Тільки Ковент-Гарден чого вартий!
Безліч прем’єр, фестивалів. Наприклад, фестиваль «Промо», в якому я беру
участь цього літа, збирає найкращі оркестри світу… І публіка там
годинами слухає серйозну музику.
Зауважу також, що й українських музикантів цінують на Заході… Попов,
Штонда, Микитенко, Лук’янець, багато інших наших виконавців. Але
все-таки цього не порівняти з тим, що робить, приміром, Валерій
Гергієв — як місіонер російської музики і в Європі, і в усьому світі.
Я навіть уявити не можу, що повинно статися, аби така людина з’явилася
колись в українському музичному театрі, зробивши тут давно необхідну
революцію!
— Гергієв, звісно, великий музикант і особлива людина, тісно
пов’язана з російським політикумом, який і допомагає багатьом його
проектам…
— Річ не тільки в особистості Гергієва. Річ ще й у державі, яка
таким чином демонструє свої амбіції. І в цьому плані амбіції Росії
та України — хоча б у культурному плані — навіть порівнювати неможливо!
Гергієв, окрім усього іншого, потрапив у ситуативний струмінь, коли його
країна утверджує свої пріоритети — в усьому світі… Для них нічого
не варто витратити кілька мільярдів на гергієвські проекти, якщо він —
місіонер культури й державності і якщо російську музику підняв
на високий рівень.
В Україні, повторюю, немає не те щоб амбіцій у таких речах — навіть «вібрацій» немає…
А Гергієв — так, він фанатик, він раб тієї музичної системи, яку сам
і створив: не може зупинитися, прагне всього й відразу. Береться
за «Пасхальний фестиваль», за конкурс Чайковського, за нові концертні
зали… Динаміка його роботи й життя — надзвичайна. Але й результат
вагомий.
— А про кого з українських диригентів, які на Заході, ви б могли сказати щось подібне?
— Безперечно, це Роман Кофман,
мій учитель. Бачуся з ним. Спілкуюся, хоча й рідше, ніж хотілося б…
Мені здається, що й Роман Ісаакович відчуває складні моменти в музичному
житті нашої країни… Нашу нескінченну хандру, неспроможність…
Український бізнес чомусь постійно підтримує тільки російських оперних
зірок. Дмитро Хворостовський — хороший співак. Але чому до своїх,
українських, трохи уважніше не придивитися, а потім — не розкрутити?
А тому, що в усьому — рабська психологія українців. Еліта кожної нації
запитує себе: а в що вкладаємо власні кошти? Французи думають — куди,
у кого? А чи думають про це українці… Якщо самі собі не потрібні,
то кому будемо потрібні у світі?
— 2012-го у вас закінчується контракт у Борнмуті. Маєте намір продовжувати?
— Є надії. І, звісно, є бажання працювати. Тим більше що конфліктів там немає, є творчість.
— Чи відчуваєте, що ваша виконавська, диригентська манера якимсь
чином змінюється — не тільки з часом, а й у зв’язку з умовами роботи
в різних колективах?
— Гадаю, триває певний процес розкриття самого себе…
І це відбувається завдяки різним творам, через які проходиш у процесі
роботи. Різні композитори відкривають тобі щось невідоме, те, чого й сам
раніше не підозрював у собі…
— І хто з композиторів вас розкрив — для самого себе?
— Багато їх… Дехто безпосередньо пов’язаний із нашою країною або
зі слов’янством. Наприклад, дід Чайковського був українського роду —
Чайка.
А взагалі, музика Чайковського пробуджує у мені щось таке, чого інколи
навіть боюся. І чим глибше в це поринаєш, тим більше розумієш,
наскільки ці почуття важко висловити лише в системі одного концерту.
Наприклад, останній раз диригував Чайковського в Лондоні
з Королівським оркестром. І тоді ж відчув: щоб дійти до ідеальної
інтерпретації Чайковського, двох репетицій замало. Для цього треба
мати особливі стосунки з тим оркестром і знати, на що натиснути,
де піддати, а де, навпаки, зменшити.
Взагалі, ця музика відчиняє для мене двері, через які хочеться дивитися, а що там… далі.
Але, виходить, завдяки Чайковському відчинив одні двері, пройшов, а далі — нові…
Також «б’є» мене музика Прокоф’єва. Недавно диригував «Скіфську
сюїту»… Це ж наша, українська тематика. Композитор прожив майже 19 років
в Україні й подав теми «скіфства», старослов’янської культури на рівні
вібрацій… І коли відкриваю цю партитуру, відчуваю, як це все приходить
уже до мене.
— Після якого-небудь виснажливого концерту Чайковського — як реабілітуєтеся?
— Важко… Бувають дні, що навіть бачити нікого не хочеш після концерту…
— А серед музикантів із різних європейських оркестрів багато
енергетичних вампірів, котрі з бідного молодого диригента викачують
енергію?
— Вампіри?! Бувають… Точніше, бувають провокації, які інколи
створюються на репетиціях. Щоб поставити диригента в незручне становище,
а потім подивитися — як він поводитиметься?
Після таких випробувань замислюєшся: може, слід бути більш жорстким?
Але… музика — це ж постійний обмін, постійне спілкування на різних
рівнях. Ось і вирішив для себе: ніякої жорсткості, краще вже якийсь
інший шлях — тільки б не засохнути у байдужості…
— Ось ви багато говорили про Чайковського… А чи не долають тривожні
думки: ну мине ще років 10—20, соціум остаточно піде в соцмережі або
в інші вигадки, — і кому він буде потрібен, цей Петро Ілліч?
— Знаєте, вже скільки десятиліть і навіть століть різними методами
намагаються поховати серйозну музику… І що? Вона була, є і буде. Інше
питання, що сучасного слухача треба якимось чином звільняти від
комплексів… Щоб молодий глядач-слухач не потребував якоїсь особливої
підготовки… А сприймав мистецтво — сюхвилинно, тут і тепер. Безумовно,
класичну музику потрібно відкривати, її потрібно пропагувати. Але
не треба чекати, щоб молоді слухачі відразу ж зрозуміли: шедевр —
не шедевр… Повторюю, треба — тут і тепер — так виконувати, а також,
природно, сприймати, щоб це просто подобалося людині… Музичні театри
саме для того й існують, щоб на основі найцікавіших музичних пластів
по-своєму відображати і нашу сучасність… Звісно ж, в усьому дотримуючись
смаку, міри та здорового глузду. Адже людина, котра приходить
на класичну оперу, — вона ж має й на себе подивитися, збоку… А не тільки
на архаїку, яку часто пропонують глядачеві наші театри! Наполягаю:
музичний театр — це мобільна жива структура, яка повинна жити не тільки
минулим, а й сьогоденням. Візьміть Ковент-Гарден… Та ж там зібрано
найкраще з усього світу! Англія, в минулому — колоніальна держава,
знає — як збирати… Мені здається, і столиця України не повинна
соромитися збирати найкраще…
— І тут завжди постає ключове запитання: кого призначать «збирачем»?
— Це так…
— Ваша мама, відомий музикознавець, часто буває суворою до вас — після концертів?
— Ви знаєте, вона взагалі мене ніколи не критикує. Тобто
її ставлення до мене з певним відтінком ідеалізму… Напевно, тому,
що син — самостійний музикант, диригент, багато подорожує по світу.
Мені здається, для мами це — святе…
Джерело: http://dt.ua/CULTURE/dirigent_kirilo_karabits_rosiya_mozhe_vitrachati_milyardi_na_ambitsiyni_proekti_gergieva,_a_v_ukray |