Гарячі дискусії навколо “формули Штайнмаєра” і можливої реінтеграції Донбасу, що розгорілись останнім часом, спонукають прораховувати імовірні наслідки в різних галузях господарства, насамперед звичайно економічних і безпекових, але не зайвим, на наш погляд, буде торкнутися і питань музичної культури, тим більше, що музика не в останню чергу відображає світогляд громадян і навпаки – впливає на його формування.

Отже, чим є музична культура окупованого Донбасу сьогодні? Під кінець 2014 року тодішній міністр культури Євген Нищук усвідомив, що Україна остаточно втратила контроль над східними регіонами, а разом з тим і зв’язок із закладами культури в цих регіонах, такими, як театри, філармонії, мистецькі навальні заклади. Було видано ряд наказів, які стосувалися евакуації закладів культури. Проте, ці заходи були скоріше фрагментарними, ніж системними.

Наприклад, Донецька музична академія отримала прописку в центрі Києва, в одній будівлі з Київською музичною академію, Луганська академія культури і мистецтв – також у центрі Києва, в одному з корпусів Національного університету культури і мистецтв. До Києва переїхали зі Сходу деякі викладачі – одні через проукраїнську позицію, інші – через кращі матеріальні перспективи, і деякі зі студентів.

Більшість, однак, і надалі продовжила роботу в рідних стінах. Так, Донецька музична академія продовжує свою роботу, тільки під іншим прапором і іншою вивіскою – тепер це “Государственная образовательная организация высшего профессионального образования “Донецкая государственная музыкальная академия имени С.С. Прокофьева””. Найбільш знакове перейменування стосувалося Донецького українського музично-драматичного театру – він просто втратив прикметник “український”.

Звичайно, зміною назв справа не обмежилась. Якщо ми проаналізуємо репертуар Донецької опери до 2014 року і після, то одразу ж помітимо, що з репертуару зникли усі твори українських композиторів. Востаннє твори М. Лисенка звучали в цьому закладі у квітні 2014, твори І. Поклада та М. Скорульського – у травні 2014-го. Аналогічні зміни торкнулись і репертуару інших театрів, у тому числі і колись “українського” музично-драматичного.

Не менш цікаво буде оглянути, яку ж музику тепер пишуть донецькі композитори. Нещодавно ми писали про твори, присвячені Євромайдану, які писали київські композитори – В. Сильвестров, Л. Грабовський. А що ж донецькі?

Читайте також: Київмузикфест-2019: про Євромайдан мовою симфонії

Допитливі читачі зможуть знайти в Ютубі запис з концерту 30 січня 2015 року в Донецьку, де звучали твори місцевих композиторів. Кульмінацією концерту був твір Данііла Мілки, який називався “Плач по жертвам Новороссии”. Назва говорить сама за себе. Втім, музика теж. Структура композиції віддалено нагадує центральний епізод Сьомої симфонії Шостаковича – постійно-повторювану ритмічну фігуру, на яку поступово нашаровується звучання всього оркестру і приводить до кульмінації. В цьому кульмінаційному епізоді у Данііла Мілки починає звучати український гімн у спотвореному вигляді. Немає сумнівів, що донецький композитор хотів цим сказати – “які ж погані ці укропи-каратєлі”. Закінчення твору – печаль з оркестровим дзвоном символізує неабиякий сум композитора через втрату поплічників.

Власне Данііл Мілка – не перший, хто намагався своєю музикою показати українців поганими. У нього були попередники. Найбільш відомим є мабуть Георгій Майборода – автор опери “Арсенал”, сюжет якої розгортається на тлі подій Січневого заколоту у Києві 1918 року. Разом з лібретистом А. Малишком композитор намагається показати учасників заколоту позитивними героями, а сотника армії УНР – негативним героєм. Лібретист намагається вкласти у вуста сотника корисливі мотиви, а композитор – нестійкі гармонії, незручні мелодичні ходи, які мають справити на слухача таке враження, що сотник армії УНР і насправді людина з гнилою душею. Зараз ця опера звісно ж не виконується, але свого часу її автори отримали престижні нагороди і регалії.

Тепер уявімо собі, що реінтеграція Донбасу відбулася, як того хочуть російські політики, і чиновники “міністерства культури ДНР” отримали не тільки індульгенції, але і можливість працевлаштуватись у Києві, причому на керівних посадах. Якою буде їх репертуарна політика? Очевидно, що від української музики одразу відмовляться. Особливо від музики тих авторів, які встигли написати щось присвячене Євромайдану, Голодомору чи іншим подіям, які у Донецьку трактуються зовсім не так, як у Києві. Гімн України рано чи пізно також перепишуть у “позитивному” дусі, можливо навіть це зробить автор нинішнього так званого гімну ДНР Міша Хохлов. Твори М. Лисенка, як показує донецька дійсність, також щезнуть з репертуару. Зате російська музика, від Глінки до Газманова, отримає зелене світло і режим максимального сприяння. Чи потрібна така модель реінтеграції з точки зору майбутнього української культури? Цілком очевидно, що не тільки не потрібна, але і вкрай небезпечна. І саме виходячи з цього музиканти мали б об’єднатися з освітянами, літераторами та представниками інших творчих професій і виступити проти “Штайнмаєра” і “реінтеграції” по-донецьки.