15 грудня стало відомо, що Марина Порошенко припиняє повноваження голови Українського культурного фонду. На тлі “нормандської зустрічі” та хвилі арештів волонтерів ця новина видається цілком закономірною. Утім, спробуємо абстрагуватися від політики та проаналізувати проєкти, які підтримав УКФ за свою недовгу історію.

На щастя, на сайті Фонду є фінальний реєстр проєктів 2018 року, які отримали його підтримку (загалом 298 проєктів на суму понад 148 мільйонів гривень). Не наважимося стомлювати читача такою кількістю інформації, обмежимося лише музичними (у термінології Фонду – “авдіальними”) проєктами, яких набралось 17, і оглянемо деякі театральні (у термінології Фонду – “перформативні”), найбільш пов’язані з музикою.

Почнемо з проєкту “Симфонії Михайла Вербицького”, який автор цього допису поставив би на перше місце. Що більшість із нас знає про Вербицького? Крім того, що автор українського гімну? Організаторам вдалося відкрити нам симфонічного Вербицького, якого ми практично не знаємо. Причому, окрім концертів і видання CD, що саме по собі вже цінне, організатори виклали записи симфоній на YouTube, і відтепер їх послухати може кожен!

Інший проєкт, також спрямований на популяризацію маловідомої музики українських класиків – це видання диску “Фантазії” Ірини Ключковської та проведення концертів-презентацій у Львові, Івано-Франківську та Коломиї. Але, на жаль, у вільному доступі цієї музики нам знайти не вдалося.

Ще три проєкти – виконавські конкурси. А саме – хоровий конкурс ім. Леонтовича (Київ), конкурс трубачів та валторністів ім. Мирона Старовецького (Тернопіль) та конкурс піаністів ім. Василя Барвінського (Дрогобич). Цінність таких конкурсів можна порівняти з цінністю спортивних змагань – мотивувати молодих музикантів до кращих результатів, і залучати слухачів вболівати за своїх улюбленців.

Ще три проєкти орієнтовані виключно на дітей. “Європейські музичні зустрічі у Львові” – це програма культурного обміну – наші школярі виступають у Польщі, а польські – у нас. Конкурс ім. І. С. Козловського у Мар’янівці, орієнтований на дітей із сіл і маленьких міст. І, нарешті, проєкт для дитячих шкіл-інтернатів “Музика мого народу”.

Ще чотири проєкти – це музичні фестивалі. Два з них орієнтовані на шанувальників музичного авангарду – “Два дні і дві ночі нової музики” в Одесі та “Free Fest” у Києві, один – на шанувальників джазу – “Джазові сніданки” (Вінниця), і, нарешті Kharkiv Music Fest, який на відміну від свого київського тезки зосереджений виключно на зарубіжній музиці тільки минулих століть.

Ще три проєкти орієнтовані на гастрольні тури – ювілейний тур Національної заслуженої капели бандуристів України у 28 містах нашої країни, проєкт “Праведная душе” – тур трьох київських колективів у трьох містах України, і проєкт “Україна в часі” – гастрольна поїздка оркестру Закарпатської філармонії до Будапешту.

І нарешті два проекти, цінність яких – включення українських народних інструментів у сучасний контекст. Це шоу-програма “Володарі стихій” від Олеся Журавчака (презентована в трьох містах) і чотириденний інтенсив “Модерна бандура: створення бренду та шляхи розвитку” (у Києві).

Достоїнством більшості з проєктів є спрямованість на популяризацію самобутньої української музичної культури. Водночас недоліком більшості є той факт, що відеофайли виступів не публікуються, і так коло слухачів залишається обмеженим лише тими людьми, які мали можливість безпосередньо відвідати ті чи інші заходи.

Бюджети заходів коливаються від 100 тисяч до 1,5 мільйона гривень. Це суттєво більше, ніж виділяло Міністерство культури в межах грантових програм до створення УКФ. Утім, у нас немає можливості перевірити детально, наскільки ефективно були використані ці кошти, на покриття яких саме витрат вони були витрачені, і це також є певним недоліком. Можливо, варто було би організувати більшу кількість проєктів із дещо меншим кошторисом.

Окремо хотілося б відмітити ще три проєкти в номінації “перформативних” (імовірно малося на увазі – виконавських) мистецтв, які також є насамперед музичними.

“Дідона та Еней”: опера без стін. Схоже, прем’єрна постановка проєкту “Світова класика українською” цієї опери Г. Перселла у 2014 році не лишилась непоміченою, і Open Opera Ukraine вирішили створити свою версію, в ультрасучасному за акустичними умовами й естетикою Мистецькому арсеналі, витративши на це 1,5 мільйона гривень. Звичайно, сам композитор, який писав цю оперу для дівочого пансіону в Челсі, про такі можливості міг тільки мріяти.

Конкурс молодих композиторів зі створення національного музичного продукту в галузі опери та балету “Молодіжний Музичний Хаб Схід Опера – конкурс композиторів” – ідея однозначно актуальна. Адже наші театри українських опер майже не ставлять, окрім, звичайно, написаних позаминулого століття “Запорожця за Дунаєм” і “Наталки-Полтавки”. Але інформації про цей конкурс у відкритих джерелах – обмаль. Знаємо лише імена переможців – Юлія Філіпська, Вікторія Шинкаренко, Сергій Вілка та Адріан Мокану. Знаємо, що камерна опера А. Мокану – “Feux follets” згодом ставилася в Москві (еге ж, ішов 6-й рік наших особливо братніх стосунків з сусідньою державою). А от із публікацією відеозаписів постановок знов-таки не склалось. Мабуть 488 тисяч гривень усе-таки замало для такого проєкту.

І остання в нашому огляді – національна прем’єра опери Дж. Менотті “Стара діва та злодій”. Бюджет 436 тисяч гривень. Ця заявка подавалась від Національної музичної академії України, але втілена не була. Імовірно, справа в тому, що оперу планували ставити в українському перекладі, а нове керівництво цього закладу, як нещодавно з’ясувалося з відкритих листів М. Стріхи та О. Пономаріва, українські переклади сприймає ворожо. Утім, УКФ у цьому не винен.

Підіб’ємо підсумок. А він такий – на шляху до успіху. УКФ підтримував серйозні мистецькі проєкти. Значна частина з них репрезентує українську культуру, інша – західно-європейську, що цілком відповідало актуальному на той час проєвропейському курсу країни. Утім, цей курс не відповідав настроям 73% громадян України, отже, за законами демократії, рано чи пізно підлягав перегляду. Курс переглянули. І тепер переглянуть, очевидно, і грантову політику УКФ. Скоріше за все – на користь невластивого для Європи, невластивого для питомо української культури, але – ближчого і привабливішого для згаданої категорії громадян неінтелектуального сучасного медіапродукту.