Спілка композиторів України виключила зі своїх членів молодого композитора Сергія Ярунського за його філософські та релігійні погляди.

        22 травня цього року Україна відзначала свято — День перевезення в Україну праху великого українського мислителя, письменника і провідника Тараса Григоровича  Шевченка. Біля його пам’ятника міліція ліниво спостерігала за святково вбраними людьми і концертними колективами, які виконували пісні на слова Великого Кобзаря після традиційних промов відомих діячів.
       І хоча, на перший погляд, нічого неймовірного не відбувалося — нікого вже не ганяли “омонівськими” палицями, не переслідували “есбеушники”, не обзивали “бендєровцамі”, але поруч від місця святкування, на Пушкінській, відбувалася подія епохального значення. В залі засідань Спілки композиторів розігрувався сценарій свого “свята”: ставилося питання про виключення з членів спілки молодого композитора з ідеологічних і релігійних міркувань: “Як ви ставитеся до рунвіри?”, “Як ви ставитеся до фашизму?”, “Як ви ставитеся до сатанізму” — наполегливо запитували присутні в залі “підсудного” Степанюка.
       Останні процеси проти ідеологічних “злочинців” влаштовувалися близько тридцяти років тому, в часи, коли спілка виконувала активну роль в поширенні через музику і мистецтво комуно-соціалістичних ідей і безцеремонно розправлялася з усіма “несоціалістичними” елементами і несвідомими композиторами. Звичайно, подібні завдання виконували усі “спілки”, які створені більшовиками-комуністами для потреб будівництва комунізму. І компартія не забувала про своє “дитя”. Пільги сипалися, як “манна небесна” на слухняних композиторів: вони отримували квартири в престижних місцях столиці, кабінети для роботи, першокласні інструменти і найкращі зали для виступів; їхні твори поширювалися величезними тиражами і входили в репертуари професійних і самодіяльних колективів. Вони мали свою базу відпочинку за межами Києва тощо.
       Але часи змінилися. Змінилися також ідеологічні “пастори”. Тому треба було швидко змінювати орієнтири. Коли занепав “більшовицький комунізм”, його місце зайняв “християнський комунізм” і слухняна спілка перейшла від масового творення комуністичних “ленініан” до творення християнських літургій: бравурний пафос комуністичних “перемог” заступила християнська жалоба і поховальні настрої в музиці.
       Професійні симфонічні оркестри і оркестри народних інструментів ніби показилися: сум і жалоба з шаленою швидкістю наповнював їхні репертуари, а камерні і хорові (світські) колективи наввипередки почали змагатися із спеціальними церковними хорами і “хорланками” в тужливості виконання християнської класики. І вже здавалося, що ця творчість стане основною і єдиною в діяльності митців і, що сучасні композитори своїми творами навмисно готують наших людей до “другого пришестя” і “страшного суду”...
       Та в усі століття людство дарувало суспільству поодинокі уми, які ніколи не ставали заручниками тимчасового масового психозу і фанатизму, а сміливо пропонували масам свої оригінальні, неординарні думки: чи то у вигляді прозових творів і трактатів, чи то — художніх передбачень, які примушували суспільство повернутися до здорового глузду і нормального способу життя.
       Але в кожному суспільстві і в кожній країні знаходилися ті сили, які відчайдушно поборювали всіх мислячих і творчих людей, ламаючи їх морально і матеріально, примушуючи їх мислити в межах загальноприйнятих понять.
       Подібне сталося і в Спілці композиторів. Ім’я ще зовсім невідомого молодого композитора Сергія Ярунського (Степанюка) автора таких язичницьких творів: “Богиня Мокоша”, “Пісня птаха Гамаюн”, “Святилище” і “Дідів день”, поновило чорні списки Спілки. Що ж інкримінувалося молодому митцю?
       А події складалися так. 16 квітня в приміщенні Будинку вчених відбувся музичний фестиваль “Музичні прем’єри сезону”. І, хоча це був передпасхальний день — страсний четвер, коли християнська церква відбувала останні дні строгого сорокаденного передпасхального посту і оголосила заборону “співати, танцювати, музикам грати, справляти весілля...”, християнізована Спілка композиторів влаштувала фестиваль творів сучасних композиторів і не дуже переймалася тими традиційними заборонами церкви. Більше того, “Музичні прем’єри сезону” тривали протягом цілого тижня...
       І ось оголосили антимесіанський твір з чудернацькою назвою “Гидота”. Твір мав дещо довшу назву, але організатори залишили лише перше слово...
       Коли на сцену вийшло 12 виконавців з музичними інструментами, то ніхто не поспішав ототожнювати їх з 12 апостолами християнства, доки на сцену не вийшов автор твору, який почав відтворювати уявні рухи і поведінку самого Ісуса Христоса. Непідготовлені і непопереджені виконавці почали діяти на сцені за передбаченим планом митця-психолога. І, коли, керовані власним сумлінням, виконавці залишили сцену, Сергій виголосив монолог, в якому висловив власну тверезу думку про науку великого юдейського революціонера, думки якого потрясали чимало народів і націй та й досі ще їх потрясають:
        “Не подумайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, — Я не мир прийшов принести, а МЕЧА! Я прийшов порізнити (посварити) сина з батьком, дочку з матір’ю, невістку із свекрухою. (...) Бо, хто більше, як Мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто, більше як Мене, любить сина чи дочку, той Мене недостойний!” (Матвія, 10, 34-37).
       “Чи ви думаєте, що Я прийшов мир дати на землю? Ні, кажу вам, але поділення! Я прийшов вогонь кинути на землю, щоб він уже палав!” (Луки, 12: 51, 49).
       “Кожен, хто за Ймення Моє кине дім, чи братів, чи сестер, або батька, чи матір, чи дітей, чи землі...” (Матвія, 19, 29)
       І “Хто не зненавидить батька й матір, дружини і дітей, синів і дочок, а до того ж і своєї душі, то й не може бути моїм учнем” (Луки, 14, 26), “Хто не зі Мною, той проти Мене!” (Матвія, 12, 30).
       Чи могла в свій час це виголосити здорова людина і чи взагалі могли протягом двох тисячоліть сповідувати таке розумово здорові люди і суспільства?..
       Після цього Сергій почав палити перезняті на ксероксі сторінки Біблії, на якій містився найстрашніший геноцидний, людиноненависницький зміст: “Сім народів, численніших та міцніших від тебе, дасть Госполь, тобі, то ти їх понищиш... і не будеш до них милосердним” (5М. 7, 1-2); “Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не залишиш при житті жодної душі, бо конче винищиш їх” (5М. 20, 16); “Коли Господь, Бог твій, повигублює народи, і ти повбиваєш їх, і осядеш по їхніх містах та по їхніх домах...” (5М, 19, 1), в яких містяться заповіді християнського Бога, які поширюють серед християн крайню ненависть і нетерпимість до релігій інших народів: “Стережися, щоб не склав ти угоду з мешканцями тієї землі, куди ти входиш. Ви їхні жертовники поруйнуєте, а їхні камінні стовпи Богів потрощите, а їхні святі дерева повирубуєте!” (2М, 34, 12-13)...
       Ошелешені побаченим і почутим, члени фестивалю вже планували розправу над молодим “єретиком”. Більше місяця в Спілці на різних рівнях обговорювали цю подію, шукаючи традиційної одностайності в своїх рядах. Зрозумівши, що прихильників християнства — більшість, керівники Спілки насмілилися організувати “екзекуцію” над молодим митцем і не помітили, як започаткували новий етап християнських розправ над інаковіруючими та інакодумаючими.
       І пригадалися часи інквізиції, коли “орденом” вирішували: кого стратити на вогні, а кого “відлучити від церкви”. Подібні думки на своїх збіговиськах неодноразово висловлювали і деякі члени мистецької Спілки.
       Та 22 травня — в день пам’яті Тараса Шевченка, відлучали вже не від церкви, а від Спілки. І судили ті, хто ще 15-20 років тому готові були судити за будь-яку причетність до християнства. Тепер вони взялися судити молодого композитора не за  гармонійне розміщення нот і знаків в партитурі, а за власні думки і позицію неподібну до їхньої. Спілка ожила: вона знову почала займатися своєю традиційною діяльністю, започаткованою в комуністичні часи, — контролем за творчістю композиторів і спрямовуванням її у загальновизначене ідеологічне русло, перетворенням творчості композиторів у слухняний інструмент пропаганди ідей але вже християнських.
       Яким же законом керувалися «спілчани», організовуючи цю сучасну «інквізицію» і, яким би було покарання, якби існували колишні методи розправи християнської інквізиції? Забули нащадки славних колись скоморохів, гудочників і гусельників, як жорстоко християнство нищило всю музичну культуру і всі музичні інструменти в Русі-Україні і в усіх країнах. Етнограф О. Афанасьєв наводить в своїй праці «Поэтические воззрения славян на природу» запис одного іноземного мандрівника Олеарія, який на власні очі бачив, як з кожної хати насильно відбиралися усі народні музичні інструменти і під проводом місцевого попа п’ять возів переповнених інструментами спалили на майдані як «зброю Диявола». Вся музична інструментальна творчість нашого народу й досі вважається «сатанинським, бісівським» дійством, а всі народні інструменти можна при нагоді і бажанні побачити на стінах майже кожної церкви в картині Страшного Суду. Вся музично-інструментальна і танцювальна творчість українського народу й досі вважаються проявами сатанинства і ви їх ніколи не побачите в церкві під час виконання церковної «духовної» музики. Ніколи не побачите і не почуєте. Вся народно-музична і інструментальна культура нашого народу й досі нереабілітовані сучасною ортодоксальною церквою і продовжують вважатися “зброєю Диявола” а виконання інстріментальної музики — порушенням християнських норм поведінки.
       Забули ортодокси від музики, що в нашій державі нікому не забороняється сповідувати ту релігію і той світогляд, які найбільше відповідають потребам і сумлінню окремо взятого громадянина України, а право на “свободу совісті” ніхто ще не відміняв, хоча неодноразово державні структури злочинно порушували конституційні права українських громадян.
       І, може, подія, яка сталася 22 травня нічого не важила б,.. але саме вона дала змогу зрозуміти значимість порушень у духовному житті держави: із Спілки композиторів виключають за релігійні погляди. Де є певність у тому, що в цей же час за релігійні погляди не вигнали з роботи ще когось в іншому місці? Саме в цей час, в травні цього ж року “реконструктори” Софіївської площі з дозволу начальника управління охорони пам’яток Р.Кухаренка звалили і приховали від киян рідкісну копію всесвітньовідомого Збручського Світовида — історичного символу давньої слов’янської релігії...
       Якщо керуватися такими поглядами спілчан, то в наш час і поетичному твору Тараса Шевченка “Сон” (Гори мої високії...) не знайшлося б місця в “Кобзарі”, зокрема його викривальним правдивим рядкам:

       Цікаво, як би повелися ці новоспечені інквізитори з Великим Кобзарем, якби він проголосив ці рядки під час святкування 2000-ліття християнства?
       Що чекати від держави, яка в Конституції проголошує відокремлення церкви від держави, а в дійсності порушує Конституцію України, викидаючи величезні суми з народних податків на відбудову все нових і нових християнських церков і монастирів? І що чекати від мистецької спілки, яка замість творчих завдань і проблем, береться вирішувати питання релігійні та ідеологічні. Цікаво, що кожен з членів “інквізиційної” ради, голосуючи за позбавлення Сергія Ярунського членства в спілці композиторів, вважав, що достойно захищав не свої  власні погляди і вірування, а погляди і честь усіх християн. Ось витяг з протоколу засідання:
       “Ухвалили: За публічні дії, що ображають почуття людей... під час концерту-фестивалю... 16 квітня 1998 року.., розглянути питання про подальше перебування Степанюка в СКУ згідно пункту 4-7 Статуту СКУ”.
       Ухвалу і результати таємного голосування оголошував Голова Всеукраїнської Спілки композиторів, комуніст Михайло Степаненко, який представив на фестиваль “Музичні перлини сезону” свій хоровий твір “Отченаш” на церковний текст. Переважна більшість голосуючих взагалі не була на концерті, тому їм довелося визначати свою позицію щодо виключення Сергія Ярунського, прослухавши перекручені і неточні роз’яснення Голови міської СКУ Левка Колодуба, який у минулому створив собі “ім’я” такими творами, як “Жовтнева легенда” і “Слово про Молоду Гвардію”.
       Таким чином, Спілка композиторів незчулася, як на межі тисячоліть здобула почесну назву “Спілка інквізиторів”, бо з цієї скандальної події стало зрозуміло, що вона не спроможеться в нашому демократичному суспільстві зайняти місце провідного творчого осередка, бо намагається перетворити сучасну українську музику в придаток богослов’я, а Спілку композиторів — у служку християнської церкви. Спілка своїми антиконституційними рішеннями і діями зробила спробу переплюнути самого Папу Римського чи Константинопольського Патріарха і вирішила достойно, без вільнодумців у своїх рядах, зустріти 2000-ліття християнства.