Нд, 19.01.2020
Композитор
Меню сайту

Категорії каталогу
Публіцистика [58]
Все що могло би бути у журналах чи газетах
Наукові статті, матеріали конференцій [10]
Афоризми [3]
Українська мова [9]
Митці про українську мову. Цитати, есе.
Відкриті листи [4]
Мова в опері [3]
Пошук
$
Статистика
Посилання
Українська рейтингова система статистика Яндекс.Метрика
Головна » Статті » Статті » Відкриті листи

Другий відкритий лист ректору Національної музичної академії України М. О. Тимошенку

Шановний Максиме Олеговичу!
Минуло вже майже два місяці від часу оприлюднення мого першого відкритого листа до Вас. Відповіді в жодній формі на нього я не отримав, і це Ваше мовчання саме собою вже є промовистим. Але проблема, якій було присвячено мій лист, нікуди не зникла — триває цинічне вбивство явища українськомовної опери, зокрема й у стінах очолюваної Вами НМАУ.


Вичерпний аналіз навколооперної ситуації дано в нещодавньому листі-зверненні провідних українських науковців і громадських діячів до міністра Володимира Бородянського, тому я не повторюватиму наведених у зверненні аргументів, яких ані Ви, ані Ваші підлеглі й не намагалися спростувати. Справді, неможливо заперечити те, що є достеменною істиною: провідні композитори минулого справді писали свої опери в розрахунку на виконання мовами, зрозумілими для публіки. І практика такого виконання хоч і поступається сьогодні за поширеністю практиці виконання мовами оригіналів, нікуди не зникла. Англо- чи франкофони мають шанс у себе на батьківщині чути класичні опери рідною мовою. Такого права хочуть позбавити лише українців — просто через те, що українська мова обтяжлива для частини наших впливових музикантів.


Непрямою відповіддю на мій лист став, однак, витяг з протоколу засідання кафедри оперного співу НМАУ від 25 жовтня 2019 року. Завідувач кафедри О. Дяченко у ньому гранично відверто наголосив: “Ми повинні чітко зрозуміти наше завдання — підготувати оперного виконавця, який зможе працювати в провідних театрах світу”. Про українського слухача, українські традиції та українську сцену у виступі О. Дяченка — ані слова. Як наслідок, 13 присутніх на засіданні працівників кафедри ухвалили рішення: “Затвердити постановки вистав в Оперній студії Академії мовою їх оригіналу”.


У перекладі на загальнозрозумілу мову цей протокол означає дві речі: вокалістам НМАУ немає діла до рідної публіки (за податки, сплачені якою, вони й отримують свою зарплатню). Вони працюють виключно для того, щоб коштом українського бюджету готувати вокалістів для закордону. А відтак вони не готові витрачати навіть мінімальні зусилля на те, аби робити якісь реверанси в бік рідної української культури. І, нарешті, українська мова може відтепер звучати зі сцени Оперної студії хіба що в “Наталці” чи “Запорожці”, у тому етнографічному гетто, яке було відведено для неї ще авторами Емського акту 1876 року.


Майже паралельно в Києві відбулася ще одна знакова подія — цього разу зі знаком “плюс”. Завершився Другий вокальний конкурс “Світова класика українською” — єдине в Україні змагання співаків, де класичні арії й романси виконують саме в українському перекладі. Прослуховування конкурсантів, що відбувалося в музеї Миколи Лисенка, відкрило багато нових імен. Переможців за такої кількості гідних претендентів назвати було надзвичайно складно, та все ж “зіркове” журі з лауреатом Шевченківської премії Ганною Гаврилець мусило визначити кращих із кращих. Володарка першої премії в молодшій групі 20-річна Серафима Білозор просто зачарувала виконанням арії радісної і легковажної Ольги з “Євгенія Онєгіна” в безсмертному перекладі Максима Рильського. Напов­нені й красиві ноти нижнього регістру на останній фразі “Мене дитятком всі зовуть” зірвали на прослуховуванні щирі оплески навіть зазвичай безсторонніх членів журі.
Володар першої премії у старшій групі Антон Скірко на прослуховуванні продемонстрував бездоганну кантилену в каватині Валентина з “Фауста” Гуно. А на заключному концерті співак виконав романс Миколи Лисенка на слова Івана Франка “Безмежнеє поле”, де протягом якоїсь хвилини виявив цілу гамму почуттів — і завершив усе розпачливим “серце мені розриває” на горішньому “соль”. Ще одна володарка першої премії Тетяна Ластовецька на прослуховуванні запам’яталася віртуозним виконанням надскладної арії Цариці Ночі з “Чарівної флейти” Моцарта, а на заключному концерті продемонструвала прекрасне володінням голосом у відомому солоспіві Кос-Анатольського “Ой, піду я межи гори”.


Нарешті справжньою окрасою заключного концерту став виступ славетної Вікторії Лук’янець. Співачка спеціально прилетіла з Відня для участі в журі конкурсу — і дала усім конкурсантам предметний урок майстерності, проспівавши українською арію Розіни з “Севільського цирульника” Россіні не тільки феєрично з погляду вокалу, а й так, що кожна фіоритура органічно поєднувалася зі смисловим наповненням фрази, зі сценічним рухом, із промовистим виразом обличчя й мімікою. Другий твір, який виконала Вікторія Лук’янець, солоспів ініціатора й організатора конкурсу композитора Андрія Бондаренка на слова відомої київської поетеси Олени о’Лір, було присвячено пам’яті жертв Голодомору — адже конкурс збігся в часі з меморіальними днями, коли вся Україна згадує й запалює меморіальні свічки.
Отже, упродовж трьох днів слухачі могли насолодитися трьома десятками різних цікавих голосів, які виконали (включаючи вступний і заключний концерти) понад сто вокальних творів. І всі ці твори прозвучали українською мовою — отже, слухачі могли сприйняти кожен із них не як набір вокалізів, оздоблених пантомімою, а як наповнену змістом маленьку драму, — зі щасливим чи смутним завершенням. Конкус став помітним музичним форумом Києва й України, де класичні вокальні твори можна сприймати з тим смисловим навантаженням, яке й замислювалося композиторами. А перелік імен його учасників демонструє: у нас є досить вокалістів, готових співати класичні твори українською мовою. Була серед них і одна з тих співачок, чиє прізвище значиться на підписаному О. Дяченком протоколі. Її яскравий виступ зробив її однією з лауреаток конкурсу…


Отже, мушу ще раз наголосити на тому, про що вже писав у першому листі: серед вокалістів (як і серед будь-якої іншої професійної групи нашого суспільства) є справжні патріоти своєї справи і своєї держави, а є й ті, для кого українська культура й українська мова до якихось важливих цінностей не належать. Адже в мистецтві оперного співу є різні траєкторії до професійного визнання — як через демонстрацію на високому рівні своєї неповторної індивідуальності, так і через слідування (теж на високому рівні) стандартним зразкам, які склалися у світовому виконавстві.


Прикладом цієї творчої відмінності можуть, напевно, бути долі двох визначних українських співаків-басів, Бориса Гмирі й Анатолія Кочерги, чий репертуар багато в чому “перекривався”, але творчі підходи до його виконання подекуди були принципово різні.


Борис Гмиря був співаком-легендою (сприяли творенню цієї легенди й драматичні моменти біографії: перебування на окупованій території, що для багатьох в СРСР ставало вироком; надзвичайна творча вимогливість, що була причиною багатьох конфліктів і, врешті-решт, передчасного виходу ще повного сил співака на пенсію). Але й у статусі пенсіонера Гмиря, який був водночас блискучим оперним артистом і камерним виконавцем, продовжував з успіхом співати на кращих сценах тодішнього СРСР і країн “соціалістичного табору” (на жаль, у ті часи, коли світ ділила “залісна завіса”, далі на Захід шлях українському співакові було закрито).
Хочу наголосити на промовистому епізоді: ще в 1940-50-ті Борис Гмиря з успіхом співав партії з класичних російських опер у спектаклях Кіровського і Большого театрів українською мовою — тоді це була очевидна політична демонстрація (за яку співак із його біографією легко міг накласти головою у прямому розумінні слова — табори ГУЛАГу були ще переповнені). Це добре розуміли всі, зокрема й Максим Рильський, який у листі до російськомовного адресата з Криму писав: “Я горд тем, что он пел партию Сусанина в Ленинграде по-украински — в моем переводе”.


А вже на початку 1960-х Борис Гмиря склав для себе цілий перелік камерних вокальних творів, тексти яких потрібно перекласти українською для виконання зі сцени й запису. З нього він у квітні-травні 1968 року сам переклав був “Елегію” Массне і “Серенаду” Шуберта. Додаю обидва переклади до листа — сподіваюся, вони прислужаться колись і студентам НМАУ (адже в Академії, на щастя, працюють не лише послідовники О. Дяченка). На жаль, передчасна смерть Гмирі перервала цю його перекладацьку роботу.


Найвідомішим українським басом наступного покоління можна вважати Анатолія Кочергу, який уже 1983 року у 36-річному віці став народним артистом СРСР, а через рік — депутатом Верховної Ради СРСР (тоді це ще було не виявом політичної активності, а визнанням заслуг і формою заохочення з боку ЦК КПРС). Любов київських театралів співак здобув, ще виконуючи всі свої коронні партії українською мовою (навряд чи за франкомовного виконання кияни так само запам’ятали б його яскравого і саркастичного Мефістофеля).


Але при цьому українську мову своїм важливим ресурсом сам Анатолій Кочерга, очевидно, не вважав. Адже співак сам виступив упорядником збірки творів зі свого репертуару (“Арії, романси та пісні з репертуару Анатолія Кочерги”. Упорядник А. О. Кочерга. К.: Музична Україна, 1987. — 68 с.). У цій книжці українськомовними є лише обкладинка, вступна стаття Миколи Линника “Щедрість таланту” та ще підтекстівки до арії Кривоноса з “Богдана Хмельницького” К. Данькевича і двох українських народних пісень (той мінімум присутності українських творів, якого тодішні правила провідного музичного видавництва УРСР усе ж вимагали).
Все інше — тексти не лише російських арій та романсів, а й арій європейських композиторів, і тієї ж “Елегії” Массне, яку по-українському переклав був Борис Гмиря — подано виключно по-російському, у доволі кострубатих текстах безіменних перекладачів-ремісників ХІХ століття!


Отже, в 1987 році Анатолій Кочерга ще не вважав за необхідне наводити в розрахованому переважно на колег-співаків виданні французький текст куплетів Мефістофеля чи італійський — арії Дона Базіліо про поговір. Як не вважав за потрібне наводити й українські тексти цих вокальних творів, які на той час сам же із успіхом виконував зі сцени Київської опери. І був по-своєму послідовним: адже українська мова і вимова за тих років була незмивним тавром для багатьох талановитих хлопців і дівчат з української провінції, які прибули завойовувати великі російськомовні міста; а російська мова асоціювалася із безмежними можливостями, які відкривалися на “одній шостій Земної кулі”. Тому не випадково у середині 1980-х більшість “народних артистів” Київської опери підписали лист до ЦК КПУ з проханням перевести театр саме на російську мову виконання всіх опер.


Проте вже наприкінці того ж десятиліття впаде “залізна завіса”, і Анатолій Кочерга одним із перших опиниться на Заході. Там, звісно, співак уже не наполягатиме на виконанні куплетів Мефістофеля чи арії Дона Базіліо російською, — він знов діятиме у відповідності до конвенцій, що забезпечують перспективи найшвидшого кар’єрного зростання. Сьогодні Анатолій Кочерга не забуває скрізь і завжди підкреслити: справжній митець ніколи не опуститься співати оперу інакше, як мовою оригіналу. При цьому ­короля Філіпа у “Доні Карлосі” Верді він співає не у французькому оригіналі, а в італійському перекладі — бо саме цього вимагають ті ж таки конвенції постановників-імпресаріо (отже, про сакральний статус мови оригіналу тут можна забути).


Відтак можливі різні стратегії руху до визнання: умовно кажучи, “стратегія Гмирі” і “стратегія Кочерги”. І кафедра оперного співу НМАУ безумовно обстоює “стратегію Кочерги” (в якій місця українськомовному виконанню справді немає — адже, за словами Вашого радника Ю. Луценка, вона “отбирает будущее у наших детей”, бо змушує їх працювати трохи більше). І ця кафедра готова демонструвати нечисленним відвідувачам Оперної студії (переважно з кола самих музикантів та їхніх друзів і родичів) виключно те, що визначний російський оперний диригент Кирило Кондрашин назвав був, говорячи про бездумне виспівування механічно завчених чужою мовою текстів, “італійським несмаком” (“итальянской безвкусицей”). А що співають в італомовних виставах Оперної студії справді бездумно, підтверджує нещодавній випадок, коли Ріголетто, ревно дбаючи про красиву кантилену в дуеті, навіть не підозрював, що звертатися він повинен при цьому не до Джільди, а таки до Джованни!


Якби НМАУ була приватним вишем, який готував би співаків на контрактній основі, така позиція О. Дяченка була б принаймні зрозуміла. Але ж досі НМАУ є державним вишем, який існує на кошти платників податків (і цей статус Академії змінити наче ніхто не прагне). А відтак НМАУ повинна брати під увагу й те, що багато громадян цієї держави хочуть слухати опери українською мовою (це засвідчує лист провідних українських інтелектуалів до міністра В. Бородянського). Що багато українських вокалістів готові співати українською мовою (це засвідчує Другий конкурс “Світова класика українською”). Що, нарешті, усвідомлюючи бажання значної частини публіки, деякі оперні театри вже починають задумуватися про перехід до українськомовності (це вже є складовою оголошеного ребрендингу Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей і юнацтва, де українськомовна постановка комічної опери “Viva la mama!” Доніцетті є однією з найуспішніших музичних подій столиці останнього часу).


А з огляду на це позиція О. Дяченка “со товаріщі” є вже абсолютно неприйнятною. Адже очолювана ним кафедра прагне отримати від платників податків усе, не віддавши їм натомість нічого. Хочу ще раз наголосити: автори звернення до міністра В. Бородянського цілком згодні, що треба вчити студентів добре співати оперні партії і мовами оригіналів теж (що не є аж якимось завеликим подвигом — я вже писав Вам, що великий Собінов співав Лоенгріна чотирма мовами, і це було донедавна загальною практикою в оперному світі).


Але викладачі з кафедри оперного співу вимагають вчити студентів співати в опері лише мовами оригіналів, обороняючи своїх вихованців від української мови наче від небезпечної зарази. І це вже по-справжньому сумно. Адже будьмо реалістами: далеко не всі випускники кафедри потраплять до “кращих театрів світу”. Більшість з них натомість ошелешуватиме непідготовленого українського слухача італомовною арією дона Базіліо, франкомовною “Елегією” Массне й німецькомовною “Серенадою” Шуберта. Італійська, можливо, буде доволі пристойна, а от французька з німецькою — майже гарантовано геть погані. Втім, для нашого слухача це значення не матиме — що тією, що тією він однак не зрозуміє нічого, і відтак надовго втратить інтерес до класичного вокалу взагалі. І його естетичні обрії в кращому разі визначатимуть “Океан Ельзи” і народні пісні, а в гіршому — вульгарна російська “попса”…


Як показує згадуване вище звернення українських науковців і громадських діячів до В. Бородянського, наші аматори музичного театру, зневірившись у добрій волі високопосадових музикантів, відтепер самі активно боротимуться за своє право слухати оперу рідною мовою (підтверджене законом України про державну мову, який нещодавно набув чинності). А відповідальність за дотримання законодавства в одному окремо взятому виші лягає на його керівництво. Винними виявиться не радник із українофобськими поглядами і не професор вокалу із задавненою нелюбов’ю до української мови, що замолоду, напевно, неабияк заважала йому отримати загальносоюзне визнання. Винним буде саме ректор. Тобто Ви, Максиме Олеговичу. Адже про Вашу діяльність у кінцевому підсумку судитимуть не за заміненими кріслами в залі Оперної студії, а за тим, що і як звучатиме з її сцени. А ще більшою мірою — за тим, якими вийдуть зі стін НМАУ її випускники: українськими митцями чи заробітчанами, зорієнтованими винятково на те, щоб за помахом чарівної палички зразу ж опинитися на “кращих сценах світу”…

З повагою
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук, професор, віце-президент Академії ­наук вищої школи України, президент Асоціації українських письменників, лауреат Премії імені Максима Рильського Кабінету Міністрів України та відзнаки “Дантівські лаври” (Італія), кавалер Ордену Академічних пальм (Франція)



Джерело: http://slovoprosvity.org/2019/12/05/druhyy-vidkrytyy-lyst-rektoru-natsional-noi-muzychnoi-akademii-ukrainy-m-o-tymoshenk
Категорія: Відкриті листи | Додав: paleozavr (05.12.2019) | Автор: Максим Стріха
Переглядів: 16
Усього коментарів: 0

Добавлять коментарі могут только зареєстрированные пользователи.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright Півтон Безвухий © 2020