Фортепіа́но — струнний ударно-клавішний музичний інструмент. Існує два різновиди — рояль і піаніно.

Джерело звуку у фортепіано — металеві струни, що починають звучати від удару покритих повстю дерев'яних молоточків, а молоточки приводяться в дію натиском пальців по клавішах. Струни за допомогою кілків натягнуті на резонансну деку (у піаніно дека знаходиться у вертикальному положенні, у роялях — у горизонтальному).

Історія

Попередниками фортепіано були клавесини і клавікорди. Їхніми вадами були швидко згасаючий звук, і постійний рівень гучності, що виключало один з виразних засобів музики — динаміку. Механіка сучасного фортепіано була винайдена італійським майстром Кристофорі близько 1709 р. Схожі системи, очевидно незалежно від Кристофорі були розроблені Маріусом у Франції (1716) і Шретером у Німеччині (1717-21). Звук у фортепіано на відміну від його попередника клавесина, здобувався не щипком а ударом, що розширювало динамічні можливості і збагатило виразні та технічні засоби гри. Завдяки цьому до кінця XVIII ст. фортепіано практично повністю витіснило клавесин і клавікорд.

Перші музичні твори для фортепіано з'явилися в XVIII сторіччі (Гайдн, Моцарт). У ході розвитку до інструмента були додані педалі. Для домашнього музикування у 1826 році сконструйовано піаніно. У XX столітті з'явилися принципово нові інструменти — електронні піаніно і синтезатори.

Фортепіанна механіка

Звук у фортепіано видобувається ударом молоточка по струні. Струни за допомогою кілочків натягнуті на резонансну деку (у піаніно дека знаходиться у вертикальному положенні, в роялях — в горизонтальному). Для кожного звуку існує хор струн: три для середнього і високого діапазонів, дві або одна — для нижнього. Діапазон більшості фортепіано складає 86 півтонів від ля субконтроктави до до 5 октави (старіші інструменти можуть обмежуватися нотою ля 4 октави зверху; рідко зустрічаються й інструменти з ширшим діапазоном — від фа субконтроктави). У нейтральному положенні струни, окрім останніх півтора—двох октав, стикаються з демпферами. При натисненні клавіш в дію приводиться пристрій з важелів, ремінців і молоточків, зване фортепіанною механікою. Після натиснення від відповідного хору струн відділяється демпфер, щоб струна могла вільно звучати, і по ньому ударяє молоточок, оббитий фільцем (повстю).

Педалі

У сучасних фортепіано — дві або три педалі. Раніше в інструментах для тих же цілей використовувалися висувні важелі, які піаніст повинен був натискати колінами.

Права педаль (або просто «педаль», найчастіше використовувана) піднімає відразу всі демпфери, так що після відпуску клавіші відповідні струни продовжують звучати. Крім того, решта всіх струн інструменту також починає вібрувати, стаючи вторинним джерелом звуку. Права педаль використовується в різноманітних цілях: для подовження звуків, там, де це неможливо зробити пальцями (для зробити послідовність витягуваних звуків нерозривною (гра legato) там, де це неможливо зробити пальцями або для збагачення звуку обертонами та призвуками. Розрізняють два основних способи використання педалі: пряма педаль — (натискається точно в долю, така педаль сприяє досяганню чіткості ритмічного малюнку) та запізнююча (натискається після натискання клавіші, використовують для максимальної нерозривності, «легатності» звучання). Професійні піаністи використовують також терміни «півпедаль» та «чвертьпедаль», які означають неповне натиснення правої педалі, яке приглушує струни демпферами лише частково, створюючи особливий звуковий ефект. В нотах натиснення правої педалі позначають скороченням Ped. або просто P. Зняття педалі позначають зірочкою.

Ліва педаль використовується для ослаблення звучання. У роялях це досягається зрушенням молоточків вліво, так що замість трьох струн хору вони ударяють тільки по двох або по одній. У піаніно молоточки наближаються до струн. Ліва педаль використовується значно рідше. У нотах вона позначається позначкою una corda, її зняття — позначкою tre corde або tutte le corde.

Середня (або третя, оскільки історично вона з'явилась пізніше) педаль, або педаль sostenuto, слугує для вибіркового підняття демпферів. При натиснутій середній педалі демпфери, що піднімаються при натисненні клавіш, залишаються піднятими до зняття педалі. Середню педаль використовують переважно в музиці зі складною музичною фактурою, коли необхідно подовжити окремі вибрані звуки (як правило в низькому регістрі), запобігаючи при цьому подовженню або забарвленню обертонами та призвуками інших. Існує версія, згідно якої ідея середньої педалі належить С. В. Рахманінову. Цією педаллю, однак, обладнані далеко не всі роялі, в піаніно педаль sostenuto практично не зустрічається. В той же час зустрічаються піаніно, в яких середня педаль слугує для значного постійного послаблення звуку. Така педаль «зсувається» вліво і таким чином фіксується. При цьому між молоточками і струнами поміщається спеціальна тканина, заглушуючи звук, або молоточки переміщуються ближче до струн, що зменшує силу удару, або демпфер при натисканні на клавішу продовжує глушити струну. Це дозволяє музикантові грати, наприклад, вночі.

Мистецтво гри на фортепіано

В піанізмі 2-ої половини 19 століття—початку 20 століття провідне місце посіли представники шкіл Ф. Ліста (Х. Бюлов, К. Таузіґ, А. Рейзенауер, Е. д'Альбер та ін), Т.Лешетицького (І. Падеревський, А. Єсіпова та ін), а також Ф.Бузоні, Л.Годовський, І.Гофман, пізніше А. Корто, А. Шнабель, В. Ґізекінґ, В. Горовиць, А.Б. Мікельанджеллі, Ґ. Ґульд та інші.

На рубежі 19-20 ст. виникає т.зв. анатомо-фізіологічна школа піанізму, яка справила деякий вплив на розвиток теорії піанізму (праці Л.Деппе, Р.Брейтхаупа, Ф.Штейнхаузена), однак великого практичноо значення вона не мала. Значна роль в піанізмі післялістовського періоду належить російським піаністам А.Г. та Н.Г. Рубінштейни, А.Єсіпова, С.Рахманінов і двом радянським школам - московській (К. Ігумнов, А. Гольденвейзер, Г.Нейґауз та їх учні - Л.Оборін, Г.Ґінзбурґ, Я.Флієр, Я.Зак, С.Ріхтер, Е.Ґілєльс) та ленінградській (Л.Ніколаєв та його учні - М.Юдіна, В.Софроницький та ін.). Українська фортепіанна школа пишається випускником Київського училища а потім консерваторії Володимиром Горовицем.

Література

• Алексеев А. Д. История фортепианного искусства. Ч. 1 и 2. М., 1988; Ч. 3. М., 1990.
• Алексеев А. Д. История фортепианного искусства. Ч. 3. М., 1990.
• 2. Бражников М. фортепиано. — М.: 1967.
• Вопросы фортепианного исполнительства (все выпуски).
• Гаккель Л. Е. Фортепианная музыка ХХ века. Л., 1976.
• Гофман И. Фортепианная игра. Ответы на вопросы о фортепианной игре. М., 1961.
• Друскин М. С. Клавирная музыка. Л., 1960.
• Зимин П. История фортепиано. М., 1968.
• Коган Г. М. Вопросы пианизма. Избранные статьи. М., 1968.
• Коган Г. М. У врат мастерства. М., 1958.
• Корто А. О фортепианном искусстве. М., 1965.

• Мартинсен К. Индивидуальная фортепианная техника на основе звукотворческой воли. М., 1966.
• Мастера советской пианистической школы. Сб. ст. М., 1961.
• Нейгауз Г. Г. Об искусстве фортепианной игры. М., 1982.
• Пианисты рассказывают. Вып. 1 и 2. М., 1979, 1984.
• Рабинович Д. А. Портреты пианистов. М., 1962.
• Фейнберг С. Е. Пианизм как искусство. М., 1969.