Лютня - сайт "Композитор"

ЛЮТНЯ (від араб, al'iid — дерево, португ. alaude, icn. laude, франц. lueth, англ. lute, італ. liuto, польс. lutnia) — 1) струн, щипковий муз. інструмент. Л. поділяються на 2 осн. типи — коротко- й довгошийкові. Довгошийкові Л. відомі з 3-0 тис. до н. е. Цей інструмент був відомим єгиптянам, ассирійцям, вавилонянам, іранцям, грекам, римлянам, арабам. Він має опуклий овальний корпус, що складається з окр. (від 9 до 33) тонких склеєних дерев'яних сегментів, короткого широкого грифа з відігнутою під прямим кутом голівкою з кілками.

На пласкій верхній деці вирізано резонаторний отвір, куди вставлено різьблену ажурну (мережану) розетку. Струни жильні. Нижні їх кінці закріплюються на поперечній підставці, розташованій у нижній частині деки, а верхні намотуються на кілки. Кількість струн у різні часи коливалася від 5-й до 11-й. Бл. 1400 Л. мала від 6-й до 8-й струн, а від серед. 15 ст. кількість струн сягала 11-и. Крім верхньої струни, ін. 10 настроювалися попарно. Від 15 ст. на грифі Л. з'явилися ладки з жильних струн, обмотаних навколо грифа. Споч. їх було 4, згодом — 8.

Л. настроювалася здебільшого у квартово- терцевому співвідношенні. Інтервальна послідовність залежала від строю вик. твору. У 16 ст. переважав такий стрій: А/а — d/d¹ — g/g¹ — h/h¹ - е'/е¹ - а¹; у 17-18 ст. — G — с — f — а — d¹ — g¹ або А — d — g — h — e¹ — а¹. Звук видобували защипуванням струн пальцями, іноді — плектром. Під час гри Л. тримали на лівій нозі, правою рукою злегка притискаючи до тіла.

Прототипом європ. середньовічної Л. була т. зв. короткошийкова Л. з округлим або грушоподібним корпусом і коротким грифом, розповсюджена в країнах Сходу (Центр. Азія, Іран, Індія, Китай). Особливої популярності під назвою "барбат" (Іран. — "грудка качки") Л. набула в Ірані (Персія) за часів правління династії Сасанідів (3—7 ст.). Від 8 ст. — після завоювання арабами Ірану й Центр. Азії — за Іран. Л. ("барбатом") було закріплено араб, назву ал-уд. Найраніший детальний опис ал-уда подав Фарабі ("Великий трактат про музику", 10 ст.). 1-е зображення ал-уда вміщено в трактаті багдад. автора 13 ст. Сафі ад-Діна "Книжка про ритмічні кола". У 8 ст. персо-араб. ал-уд із маврами й сарацинами потрапив до Півд. Європи — в Іспанію (Кордова, Севілья) та на Сицилію (тепер Італія). Звідти в 14 ст. інструмент (уже під назвою Л.) розповсюдився мандрівними музикантами у країнах Зах., Сх. та Центр. Європи. 1-і свідчення про Л. в Україні трапляються в середньовічних джерелах. Ібн-Даста (Ібн-Русте, 922) свідчить про існування у полян шийкових хордофонів, які він називав персо-араб. назвами. Короткошийкову Л. зображено на фресці "Музиканти" у Софійському соборі в Києві (1037). Згодом зображення укр. нар. коротко- та довгошийкових Л., що в народі називалися кобзами, траплялося на нар. картинах "Козак Мамай" (17—19 ст.). Короткошийкова Л. стала формотворчим компонентом сучас. укр. цитри — бандури.

Ще в 15 ст. європ. Л. мало чим відрізнялася від персо-араб. ал-уда. Здебільшого відносно вузький без ладків гриф не був чітко відокремленим від корпусу. Деякі лютнярі до 17 ст. користувалися плектром, традиц. для звуковидобування на ал-уді. Проте остаточний клас, вигляд Л. набула на поч. 16 ст. — мигдалеподібний абрис корпусу й опукла, склеєна із сегментів його тильна частина. Існували Л. вел. розмірів — басові, теорби, архелютні, що використовувались у кам. і орк. музиці для виконання генерал-баса.

Сприйнявши сх. ал-уд, європ. музиканти зробили його одним із найпоширеніших інструментів у добу раннього Середньовіччя й Ренесансу (див. Відродження). Вже найраніші записи музики для Л. (лютневі табулатури, датовані 15 ст.) свідчать про зрілість стилю музичного й давні традиції лютневого виконавства. Розквіт лютневої музики в Європі припадає на 17 ст. У 16—18 ст. Л. продукували видатні майстри — П. Ґаббоні, І. Вайс, І. Тільке, І. Гофман та ін. Тоді з'явилися видатні віртуози й композитори, які створювали музику для Л. Часто автори творів були водночас їх вик- цями. Поміж них: італійці — Ф. Спіначчіно, Ф. да Мілано, В. Ґалилеї, француз Д. Ґотьє, англієць Дж. Дауленд, німці — Г. Нойзіндленд, С. Вайс, поляк Б. Пенкель, українці — А. Длуґорай [(Длуґоґрай) див. Войташко], Т. Білоградський, для якого, можливо, Й. С. Бах написав лютневі napmumu. П'єси для Л., переважно танці, композитори об'єднували парами (повільний і швидкий), або в багаточаст. цикли, що складалися з нім., італ., ісп., франц. та англ. пісень і танців. На основі простих танц. форм (див. Форма музична) нар. музики у творчості європ. лютнярів виник новий муз. стиль, що становив одне з джерел розвитку інстр. культури і стимулював виникнення нових форм і жанрів музичних гомофонної музики 18 ст. Окрім Й. С. Баха, до Л. у своїй творчості зверталися К. Монтеверді, А. Вівальді, Ґ. Ф. Гендель, Й. Гайдн та ін.

		Пт, 22.11.2024
	Композитор