Українська музика починає свій відлік з часів Київської Русі і в своєму розвитку охоплює практично всі типи музичного мистецтва — народну і професійну, академічну і розважальну музику. Сьогодні українська музика в її багатоманітті звучить в Україні та далеко за її межами, вона продовжує розвиватись в народній та професійній традиціях, вона є предметом вивчення науковців.
Народна музика
Початковий період розвиткуМузичність та співучість є одними з характерних рис українського народу[Джерело?], музичні традиції на території сучасної України сягають прадавніх часів. Знайдені київськими археологами в околицях Чернігова музичні інструменти — тріскачки з бивнів мамонта датують віком 20 тисяч років. До того ж періоду відносять флейти, знайдені на стоянці Молодове (Чернівецька область).
На фресках Софії Київської (11 століття) зображені музики, що грають на різних духових, ударних та струнних (подібних до арфи і лютні) інструментах, а також скоморохи, що танцюють. Ці фрески свідчать про жанрове багатоманіття музичної культури Київської Русі. До 13 століття відносяться літописні згадки про співців Бояна та Митусу.
В. М. Васнецов. Боян, 1910 р. Загалом первісне музикування носило синкретичний характер — пісня,
танець і поезія були злиті в нерозривній єдності і, найчастіше,
супроводжувало обряди і церемонії, ритуали, трудовий процес тощо. В
уяві людей музика і музичні інструменти відігравали важливу роль
оберегів під час заклинань і молитов магічно-охоронного значення. В
музиці люди вбачали захист від нечистої сили, поганого сну, від
зурочення. Існували в людей і спеціальні магічні награвання для
забезпечення родючості ґрунту і плодовитості худоби. У первісній грі починають виділятися солісти, заспівувачі;
розвиваючись, диференціюються елементи музично виразної мови. Речитація
на одному тоні ще без чіткої розміреності інтервальних ходів (низхідний
глісандуючий рух первісної мелодії по близьких, частіше всього,
сусідніх звуках) приводить до поступового розширення звукового
діапазону: закріплюються кварта і квінта
як природні межі підвищення і зниження голосу, а тим самим як опорні
для мелодії інтервали і їх заповнення проміжними (вузькими) ходами. Цей процес, що відбувався в найдавніші часи, і був тим джерелом, з
якого виникла народна музична культура. Він поклав початок формулюванню
музичних систем, які в дальших історичних умовах, унаслідок
своєріднос ті, привели до виникнення національних прикмет музичної мови.
Народно-пісенна творчістьПро практику народної пісні, що існувала в найдавніші часи на
теренах України, можна судити зі старовинних обрядових пісень. Багато з
них є відбитком цільного світогляду часів первісної людини, що
розкриває ставлення народу до природи та її явищ. Самобутній національний стиль найбільше повно представлений піснями центрального Придніпров'я. Їм властиві мелодична орнаментика, вокалізація голосних, лади — еолійський, іонійський, дорійський (нерідко хроматизований), міксолідійський. Зв'язки з білоруським, і російським фольклором особливо яскраво виявляються у фольклорі Полісся.
У Прикарпатті й Карпатах розвинулися свої відмінні пісенні стилі. Їх визначають як гуцульський і лемківський діалекти. Гуцульський фольклор відрізняється архаїчними рисами в мелосі й виконавській манері (інтонування, наближене до натуральному ладу, низхідні глісандо в закінченнях фраз, спів з вигуками, імпровізаційна мелізматика, силабічний речитатив), взаємодією вокального й інструментального начал, зв'язками з молдавським і румунським фольклором. В ладовому відношенні гуцульському фольклору притаманний особливий — гуцульський лад, а також — еолійський, іонійський, та дорійський. Для лемківського діалекту характерні зв'язки з польською, угорською, словацькою пісенністю, що проявляються в гостро пульсуючому синкопованому ритмі, переважанні мажору над мінором, пануванні силабічного речитативу.
Жанрове багатоманіття української пісніЗа своїм значенням у житті народу, за тематикою, сюжетом і музичними
властивостями українська народна пісня поділяється на безліч
різноманітних жанрів, що об'єднуються певною системою ознак. У цьому
розумінні найбільш типовими жанрами української пісні є: Фрагменти народних пісень - Календарно-обрядові — веснянки, щедрівки, гаївки, колядки, купальські, обжинкові та ін. Цей тип фольклору є
- Родинно-обрядові та побутові— весільні, жартівливі, танцювальні (в тому числі коломийки), частівки, колискові, поховальні, голосіння та ін.
- Кріпацького побуту — чумацькі, наймитські, бурлацькі тощо;
- Солдатського побуту — рекрутські, солдатські, стрілецькі;
Думи та історичні пісні
У XV—XVI століттях історичні думи та пісні стають одним з найяскравіших явищ української народної музики, своєрідним символом національної історії та культури. Як зазначав арабський мандрівник Павло Алепський (мемуарист, син Антіохійського патріарха), який у 1654 і 1656 роках побував в Україні:
«Спів козаків тішить душу і зцілює від журби, бо їх наспів приємний, йде від серця і виконується мовби з одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні і солодкі мелодії».
Безпосереднім джерелом, з якого розвинулися думи, стала традиція історичних та величальних пісень, що були дуже поширені ще в умовах князівського побуту Київської держави. У них звичайно прославляли князів, походи та інші історичні події. Так, ще в XI ст. співали князям Мстиславу, Ярославу та іншим «славословія». У літописах міститься багато вказівок також на виконання різних історичних оповідей про походи «на греки і хозари», про «свари і бійки князів» тощо.
Творцями і виконавцями історичних пісень та дум, псальмів, кантів називали кобзарями. Вони грали на кобзах чи бандурах, які стали елементом національного героїчно-патріотичного епосу, волелюбної вдачі і чистоти моральних помислів народу.
Величезна увага в думах приділена боротьбі з турецькими та польськими поневолювачами. До «татарського» циклу відносяться такі відомі думи, як «Про Самійла Кішку», «Про трьох братів Азовських», «Про бурю на Чорному морі», «Про Марусю Богуславку» та інші. В «польському» циклі центральне місце займають події Народно-визвольної війни 1648—1654 років, велике місце приділене народним героям — Нечаєві, Кривоносові, Хмельницькому. Згодом з'являються нові цикли дум — про шведчину, про Січ та її руйнування, про канальські роботи, гайдамаччину, панщину і про волю.
Козак Мамай з бандурою — символ співучої душі українського народу
Уже в XIV—XVII та XVIII ст. українські музиканти прославилися за межами України. Їх імена можна знайти в хроніках тих часів серед придворних музикантів, зокрема при дворі польських королів чи російських імператорів. Найвидатніші давні кобзарі — Тимофій Білоградський (відомий лютнист, 18 ст.), Андрій Шут (19 ст.), Остап Вересай (19 ст.) та ін.
З метою захистити своє мистецтво вони об'єднувалися в братства співацькі цехи, які мали свої статути, що боронили їх мистецький. Особливого розвитку ці братства досягають у XVII—XVIII ст., продовжуючи існувати навіть і на початку XX ст. до жорстокого знищення радянською владою.
Інструментальний фольклор та народні інструменти
Важливе місце в українській музичній культурі займає інструментальний
фольклор. Музичний інструментарій України вельми багатий і
різноманітний та включає широкий ряд духових, струнних та ударних
інструментів. Значна частина українських народних музичних інструментів
сягають часів Русі, інші інструменті (наприклад, скрипка) прийнялися на
українському грунтi пізніше, проте набули своїх виконавських традицій і
особливостей.
Найдавніші пласти українського інструментального фольклору пов'язані
з календарними святами та обрядами, які супроводжувалися маршовою
(марші до ходи, вітальні марші) і танцювальною музикою (гопачки,
козачки, коломийки, полечки, вальси, голубки, аркани тощо) і
пісенно-інструментальною музикою для слухання. Традиційні
інструментальні ансамблі частіше за все були трійками з різних
інструментів, наприклад, скрипки, сопілки та бубна (т. зв. троїста
музика). Виконання музики передбачає також певну частину імпровізації.
Широкою
сферою побутування самобутнього музичного інструментарію є пастуші
(вівчарські) награвання, де, як правило, використовуються інструменти,
виготовлені самими музиками: сопілка, флояра, дводенцівка, теленка,
цугфлейта, ріг, трембіта, кора, луска, кувиці (свиріль), дуда,
свистунці, дримба та ін.
Під час молитов в побутових умовах (в хаті, на вулиці, біля церкви) для акомпанементу до кантів, псалмів часто використовували колісну ліру, кобзу та бандуру.
В часи Запорозької Січі в оркестрах Війська Запорозького звучали литаври, барабани, козацькі сурми і труби, причому литаври входили до числа клейнодів Запорозької Січі, тобто до числа священних символів державності України.
Інструментальна музика стала і невід'ємною частиною міської культури. Крім загальнонаціональних інструментів, таких як скрипки, бандури, міська культура представлена такими інструментами, як столовидні гусла, цитру, торбан. Під їх акомпанемент співали величальні пісні, міські пісні й романси, релігійні піснеспіви.
Український фольклор у творчості професійних та аматорських колективівУ XX столітті до українського фольклору звертались численні професійні та аматорські колективи України, створювались ансамблі також і в емігрантських колах зарубіжних країн. Характерною стала особливість представлення фольклорних традицій у формах академічного музикування.
Так, на початку XX ст. український ансамбль етнічної музики на чолі з Павлом Гуменюком з Філадельфії здобув популярність у США. Українські традиції були зберігаються у творчості таких українсько-американських музикантів з Нью-Йорку, Клівленду, Детройту, як Зіновій Штокалко, Григорій Китастий, Юліян Китастий, Віктор Мішалов та ін.
В радянській Україні протягом століття було створено чимало колективів, що спеціалізувалися на виконаннях обробок українських народних пісень і танців, а також творах українських композиторів у подібній стилістиці — це оркестри народних інструментів України, ансамблі пісні і танцю, народні хори тощо. Так, 1922 року був організований Перший оркестр українських народних інструментів, 1939 — Гуцульський ансамбль пісні і танцю 1943 — народний хор Верьовки, 1951 — Ансамбль танцю України.
Українська народна пісня лягла в основу творів багатьох українських композиторів. Найвідоміші обробки українських пісень належать М.Лисенку та М.Леонтовичу, значний внесок у дослідження та збирання народної творчості внесли вітчизняні фольклористи — Ф.Колесса та К.Квітка.
З 1980-х років спостерігається зростання інтересу до автентичних форм народного музикування. Першопроходцями цього напрямку вважається заснований 1979 року гурт «Древо», очолюваний професором Київської консерваторії Є.Єфремовим. У 2000-ні роки в Україні виникають такі фестивалі етнічної музики Країна мрій та Шешори, де народна музика звучить як в автентичному виконанні, так і у різноманітних обробках в рок- чи поп-напрямків. Серед сучасних гуртів автентичного співу «Божичі», «Володар», «Буття», етнічні мотиви використовують гурти «Тартак», «Воплі Відоплясова», «Мандри», «Гайдамаки», «Очеретяний кіт», оригінальне нашарування етнічних елементів пропонує гурт «ДахаБраха».
Становлення професійної музики
Про професійне музичне мистецтво східно-слов'янських племен існують відомості з часів Русі. З прийняттям християнства у кінці X століття на теренах України з'являється церковний спів, що формувався під впливом візантійської та української народної музики. У XII-XVII ст. в православних церквах поширився одноголосний «знаменний спів», що мав значний вплив і на творчість композиторів пізнішої епохи.
XVII — XVIII століття
В епоху бароко, на зміну одноголосному знаменному співу приходить багатоголосний партесний спів, що сприяв розвитку мажоро-мінорної системи і на основі якого розвинувся духовний концерт. Серед видатних музичних діячів цього часу — Микола Дилецький, автор «Мусикійської граматики» (1675) — першої музикознавчої праці, що пояснила суть лінійної, нотної системи, партесного співу і партесної композиції.
Важливою подією цього часу стало відкриття у 1632 році Києво-Могилянської академії, де викладались також і музичні предмети. Її вихованці популяризовували вертеп, а пізніше — канти. Серед випускників Академії — багато українських митців, зокрема Григорій Сковорода, Артемій Ведель.
Світська професійна вокальна і інструментальна музика, що існувала в поміщицьких маєтках, військових частинах, з 17 століття розвивається в містах. Створюються музикантські цехи, при магістратах — оркестри, капели. На основі народно-пісенних і кантових традицій в 18 — початку 19 ст. поширюється пісня-романс на вірші різних поетів. Один з перших її авторів — Г. С. Сковорода ввів у пісенний жанр цивільну, філософську й ліричну тематику.
Надзвичайно важливе значення в українській музичній культури XVIII століття відіграла створена з ініціативи гетьмана Данила Апостола 1730 року Глухівська співоча школа, вихованцями якої стали Дмитро Бортнянський, Максим Березовський та Артемій Ведель. По закінченні Глухівськї школи Бортнянський та Березовський продовжували своє навчання в італійських музичних школах, що були центрами тогочасної європейської музики.
Поєднання традицій партесного співу і сучасних технік європейського письма обумовило унікальність творчості цих композиторів. Ставши придворним капельмейстером у Петерзбурзі, а з 1796 року — керівником придворної капели, складеної майже винятково з вихованців Глухівської співацької школи, Бортнянський значно вплинув і на розвиток російської музичної культури. Він був також першим композитором у Російській імперії, музичні твори якого почали виходити друком.
XIX — початок XX століття в історії музики визначається виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що пов'язано з ростом національної свідомості європейських народів, що знаходились під владою імперій. Слід за польською та російською постає і українська національна композиторська школа.
Слід за українськими письменниками і поетами, професійні музиканти ХІХ ст. почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів — кобзи, бандури, цимбал, скрипки, ліри та ін. На початку 19 століття в українській музиці з'являються перші симфонічні твори та камерно-інструментальні твори, серед їх авторів — І. М. Вітковський, А. І. Галенковський, Ілля та Олександр Лизогуби.
Діяльність аматорських і відкриття перших професійних театрів (Київ — 1803, Одеса — 1810), у яких ставилися музично-сценічні твори на національні сюжети, зіграли важливу роль у становленні української опери, першою з яких вважається «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського (1863). У Західній Україні в різних жанрах хорової та інструментальної (в тому числі симфонічної) музики працювали композитори М. М. Вербицький, І. І. Воробкевич, В. Г. Матюк (хори й ін.).
Основоположною для розвитку національної професійної музики стала різнобічна діяльність М. В. Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах (зокрема 9 опер, фортепіанна й інструментальна музика, хорова і вокальна музика, переважно на слова українських поетів, в тому числі Т.Шевченка). Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 — Музично-драматичний інститут ім. Лисенка).
Послідовниками творчих принципів Лисенка стали Н. Н. Аркас, Б. В. Подгорецький, М. М. Колачевський, В. І. Сокальський, П. І. Сениця, І. І. Рачинський, К. Г. Стеценко, Я. С. Степовий, М. Д. Леонтович, Д. В. Сичинський, Я. О. Лопатинський, С. Ф. Людкевич, О. І. Нижанківський та інші композитори.
Широке поширення одержує хоровий рух, виникають хорові товариства «Торбан» (1870) і «Боян» (1891). Відкриваються вищі оперні театри у Києві (1867) та Львові (1900), Вищий музичний інститут у Львові, музичні школи при Російському музичному товаристві у Києві (1868), Харкові (1883), Одесі (1897) та інших містах.
Інтерес до української тематики та фольклору проявили і композитори, що працювали за межами України. Особливо слід відмітити творчість Петра Чайковського, що походив з відомого українського козацького роду «Чайків». Українські мелодії використані композитором у ряді творів, зокрема у Другій симфонії та Концерті для фортепіано з оркестром № 1, ряд творів написано на українські сюжети, зокрема опери «Мазепа» і «Черевички».
Українська тематика присутня також у творчості Ференца Ліста, що мандрував Україною в кінці 1840-х - це п'єси для фортепіано «Українська балада» і «Думка», а також симфонічна поема «Мазепа». Українські коріння має також Ігор Стравінський, значна частина його ранніх творів була написана в Устилузі на Волині.
На початку XX століття всесвітню славу здобули плеяда українських виконавців. Це - співачка Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М.Е. Менцинський, О.П. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент О.О. Кошиць, за межами України стали відомі хорові обробки М.Д. Леонтовича.
Музична культура Української Держави
Створення ряду художніх колективі, зростання творчої активності нової генерації українських митців і масштабний розквітом таланту діячів старшого покоління припадає на період Визвольних змагань. Уряд Української Держави зайняв послідовну позицію на ниві культурної розбудови, зокрема й у сфері музичного мистецтва, про що свідчить Постанова Ради міністрів про мобілізацію літературних, наукових, артистичних і технічних сил України. Зокрема указом Павла Скоропадського 1918 року було засновано Державний симфонічний оркестр України, першим диригентом якого став Олександр Горілий, Українська державна капела, Перший і Другий Національні хори. Київська опера була названа Українським театром драми та опери, значну кількість всесвітньовідомих опер було перекладено українською мовою[3]. Також 1918 року було засновано Кобзарський хор, що пізніше буде відроджений як Державна капела бандуристів.
Українська музика радянської добиПрихід радянської влади на терени України ознаменувався низкою трагічних подій. 1921 року агентом ВЧК був вбитий М.Леонтович, а 1928 року було заборонена діяльність товариства його пам'яті. Найстрашніших втрат українське мистецтво зазнало у 1930-ті роки, протягом яких радянською владою було знищено кілька сотень бандуристів, кобзарів і лірників, а 1938 року слід за іншими митцями «розстріляного відродження» був розстріляний музикант і етнограф Гнат Хоткевич.
В той же час радянською владою було відкрито ряд музичних установ в різних містах України. Зокрема це театри опери і балету в Харкові (1925), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941), організовано хорові, симфонічні колективи.
1930-ті — 1950-ті роки
1960-ті роки відзначаються проривом української композиторської школи на світову арену, опануванням новітніх течій європейської музичної культури. У Києві створюється група митців «Київський авангард», до якої увійшли такі згодом відомі митці, як Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцький. Проте через розходження з ретроґрадними тенденціями офіційних музичних кіл СРСР члени «Київського авангарду» зазнавали різного роду утисків, що врешті-решт призвели до розпаду цієї групи.
В ці ж роки продовжують працювати такі композитори як Платон і Георгій Майбороди, К. Данькевич, на цей період припадають останні дві симфонії Б. Лятошинського. У 1970-ті — 1980-ті роки стають відомими композитори М.Скорик, Є.Станкович, І.Карабиць та інші.
Світове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Яскраві імена української оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко. Визначною подією музичного життя стала постановка опери Д. Шостаковича «Катерина Ізмайлова» у Києві 1965 року.
Паралельно із формуванням поп-музики в Західних країнах, в Україні, як і інших радянських республіках досягає свого розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, чиє життя трагічно обірвалось 1979 року.
Серед композиторів-пісенників цих років також О.І. Білаш, В. Верменич, пізніше — І. Карабиць. Популярність завоювали в ці роки естрадні виконавці — Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші.
Паралельно започатковувалися і типово модерні музичні та музично-поетичні проекти, серед яких сатиричний театр «Не журись!» В.Морозова (1970-і рр.), гурт «Мертвий півень» та рок-бардівська група «Плач Єремії» (друга половина 1980-х рр.).
Сучасна музика
Академічна музикаЗначна кількість сучасних українських композиторів є членами Національної спілки композиторів, серед них — 17 народних артистів України, 54 заслужених діяча мистецтв України, 16 лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка, 6 академіків та 3 члена-кореспондента Академії мистецтв України, 35 докторів наук, 59 професорів тощо. За особливі досягнення 10 митців нагороджені Відзнакою Президента України Орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, 1 — орденом Ярослава Мудрого, 1 — орденом Княгині Ольги.
Твори сучасних українських композиторів виконуються головним чином на фестивалях «КиївМузикФест», «Прем'єри сезону», «Форум музики молодих» (Київ), «Два дні й дві ночі нової музики» (Одеса), «Контрасти» (Львів) та «Дніпровські зорі» (Дніпропетровськ), а також у концертах серії Нова музика в Україні. У театральному репертуарі — опери «Мойсей» М.Скорика, «Лісова пісня» В.Кирейка та «Палата № 6» В.Зубицького, балет «Різдвяна ніч» Є.Станковича, ряд балетів О.Костіна. Репертуар хорових колективів поповнюється також творами Л. Дичко та Г. Гаврилець, інструменталістів — також творами Ж.та Л. Колобудів, В.Рунчака тощо. Експериментальна електронна музика представлена у творчості Алли Загайкевич, Івана Небесного та інших.
Історичні традиції продовжують сучасні оперні співаки України — Вікторія Лук'янець, Володимир Гришко, Валентин Пивоваров, Роман Майборода, Тарас Штонда, Михайло Дідик, Марія Стефюк.
В Україні також проводяться численні міжнародні музичні конкурси виконавців-інструменталістів (фортепіанні — пам'яті В.Горовиця та на Батьківщині Прокоф'єва), диригентів — ім. С.Турчака, хорових колективів — ім. М.Леонтовича, вокалістів — ім. Соломії Крушельницької, бандуристів — ім. Гната Хоткевича, багатопрофільний конкурс імені М.Лисенка та інші.
Популярна музикаНа сучасній українській сцені представленні майже всі музичні напрями: від фолку до acid джазу. Активно розвивається клубна культура. Популярність багатьох українських поп-виконавців — Софії Ротару, Ірини Білик, Олександра Пономарьова, ВІА Гра, Ані Лорак, Вєрки Сердючки — давно перетнула кордони України і утвердилася в країнах СНД. Популярна музика представлена на фестивалях «Червона рута», «Таврійські ігри», «Чайка» та інших.
Виконавці з України достойно представляли Україну на конкурсах Євробачення, зокрема Руслана, яка синтезувала у своїй музиці фольклорні мотиви карпатського регіону, стала переможницею конкурсу Євробачення-2004, виборовши для України право на проведення наступного конкурсу — Євробачення-2005. На Євробаченні-2007 відзначилась Вєрка Сердючка, посівши другу сходинку.
Поруч з тим розвивається українська рок-музика. Серед найвідоміших гуртів — «Океан Ельзи», «Воплі Відоплясова», «Танок на майдані Конго», «Крихітка Цахес», «Скрябін», «Тартак», «Плач Єремії», «Кому Вниз». Регулярно проводяться українські рок-фестивалі «Рок-екзистенція», «Тарас Бульба» та інші.
Серед музичних гуртів здобувають популярність суто вокальні ансамблі, такі як «Піккардійська терція» та «Менсаунд». Представлено на Україні також і мистецтво джазу — міжнародні фестивалі джазової музики проходять у різних містах країни, серед найвідоміших — Jazz Bez та Jazz Koktebel. Значний внесок у популяризацію джазового руху в Україні зробили Володимир Симоненко та Олексій Коган.
Тенденція до використання фольклору сучасними українськими музикантами стає дедалі виразнішою. Одним з перших почав використовувати народні мотиви у рок-музиці у другій половині 1980-х рр. уже легендарний гурт «Воплі Відоплясова». Спираючись на фольклорне підґрунтя, нову самобутню українську музику творять «Скрябін», «Мандри», «Гайдамаки», Тарас Чубай, Марійка Бурмака та багато інших виконавців. Свідченням росту інтересу до фольклору стало започаткування в Україні двох фестивалів етнічної музики — «Країна мрій» у Києві та «Шешори» на Івано-Франківщині.
Видавнича справа і лейбли
В 1990-ті — 2000-ні роки видання й розповсюдження нотно-музичної літератури в Україні переживає скрутні часи. Так, якщо в УРСР обсяг продукції музичного видавництва «Музична Україна» становив від 220 до 280 назв на рік, то на кінець 1990-х впав до однієї-двох, а часом і жодної книжки на рік. Фактично згорнули випуск нотної продукції інші державні видавництва. Суттєво не змінили ситуацію на національному нотному ринку й приватні видавництва, які, через традиційну малотиражність (а отже й фінансову збитковість) нотних видань, видають лише нотну літературу на замовлення, фактично — коштом авторів. У Києві з двох спеціалізованих музичних книгарень не залишилося жодної. Зникли й нотні відділи в інших книгарнях. Цілковито байдужа до нотної продукції приватна торговельна мережа.
На думку експертів така ситуація пов'язана з несприятливим податковим режимом, відсутністю дієвих протекціоністських заходів, та падінням платоспроможного попиту.
У кінці 1990-х — на початку 2000-х в Україні було створено ряд музичних лейблів, зокрема Gallicia Distribution (Львів), Lavina Musiс, Moon Records, Nexsound(Київ), Metal Scrap Production (Тернопіль), OMS Records (Житомир), Wolf song production (Дніпропетровськ)[5] та інші.
Конкуренцію українським лейблам на вітчизняному ринку становлять основні гравці світового аудіоринку — мейджори Unіversal, EMІ, Sony/BMG, Warner. Український ринок музичних носіїв в 2005 році склав близько 10 млн ліцензованих дисків і касет, боротьба з піратством призвела до їх зменшення на українському ринку до 40 % (у країнах Європи їх доля складає 10-15 %)
Джерело: http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BC%D1%83%D0%B7%D0%B8%D0%BA |
