 Григоріанський хорал, григоріанський спів (лат. cantus gregorianus; англ. Gregorian chant, фр. chant grégorien, нім. gregorianischer Gesang, іт. canto gregoriano) — традиційний спів католицької церкви, канонізований папою Григорієм І Великим у 590—604 роках.
В основних рисах григоріанський спів сформувався на території
сучасної Франції, Південної Німеччини, Швейцарії й Північній Італії в
VIII—IX століттях (в результаті відбору, переробки й уніфікації різних
богослужбових наспівів). У григоріанському співі синтезовані найдавніші
інтонаційні формули східно-середземноморських музичних культур, елементи
візантійського, галліканського, амвросіанського співу, фольклор
німецьких і кельтських племен. До XII—XIII століть він ствердився на
теренах Європи від Британських островів до західно-слов'янських країн
(Польща, Чехія). Існує кілька діалектів мелодики григоріанського співу.
Григоріанський спів виконується латинською мовою; проте окремі пісні
співалися грецькою мовою, а в Хорватії й Чехії допускалася також
старослов'янська мова. Тексти бралися в основному з Біблії. Григоріанський спів є монодійним, хоча у IX-XIII століття він став основою ранніх форм європейського багатоголосся (органум,
дискант). Розрізняють силабічні хорали (1-2 тону на склад тексту),
невматичні (от 2 до 4-5 тонів на склад) і мелізматичні (необмежена
кількість тонів на склад). До першого типу ставляться речитативні
вигуки, псалми й більшість антифонів офіція, до другого - переважно інтройти, коммуніо і більшість пісень ординарія меси, до третього — респонсорії, трактуси, алилуї, Kyrie eleison і др. У виконанні постійно сполучаються спів соліста або групи солістів (лат. schola) і хоровий спів. Ладово-інтонаційною основою є вісім модусів, що називалися церковними ладами. Самі ранні рукописи григоріанського співу (кінець VІІІ століття)
містять тільки тексти. В ІX столітті з'явилися перші записи музики. У
деяких рукописах X-XІ століть зафіксовані інтервали менш півтону.
Ритміка найдавнішого григоріанського співу заснована на нерегулярному
чергуванні довгих і коротких тривалостей; особлива роль належить
найтоншим ритмічним нюансам (невелике подовження або зменшення
тривалостей, легкі акценти усередині груп з коротких звуків і т.д. ).
Григоріанський спів записувався за допомогою безлінійної невменної нотації, на основі якої в XІІ столітті виникла лінійна квадратна нотація.
Поява нового способу запису відобразила ряд змін, що відбулися у
григоріанському співі - діатонізації мелосу, зведення ритміки до
слідування рівних тривалостей (лат. cantus planus - рівний спів). У цьому вигляді григоріанський спів зберігався в епоху Відродження, бароко
і в XVІІІ-XІX століттях служило тематичною й конструктивною основою
багатоголосної музики. У піснях з'явилися мелодійні обороти, що істотно
відрізняються від первісних форм. Реконструкція автентичних мелодій
григорианского співу почалася в другій половині XIX века зусиллями
французьких вчених-бенедиктинців у привела до появи так званих
Ватиканських видань Градуала, Антифонарія й інших співочих книг. До григоріанського співу близькі також пам'ятники середньовічної латинської
гімнографії - тропи, секвенції, строфічні гімни офіція, versus й ін. Джерела- Юцевич Ю. Є.. Музика. Словник-довідник. — Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан» 2003 р. ISBN 966-7924-10-6
- Музыкальный энциклопедический словарь. М., «Советская энциклопедия», 1990
| 
