Термін музика середньовіччя охоплює період в європейської історії музики від падіння Римської Імперії (V століття) до початку XV століття, коли на зміну прийшла епоха Відродження. Загальними рисами цього періоду є сильний зв'язок із релігією, перевага одноголосся, аскетизм, акапельний спів і переважання модальних ладів. На епоху середньовіччя припадає діяльність Гвідо д'Ареццо, що перший запропонував систему сольмізації, що уможливила точний запис нот.
Джерела дослідження
Відомості про середньовічну музику базуються на її рукописах, що збереглися до нашого часу. Створення музичних рукописів було дорогою
справу як через дорожнечу пергаменту, так і трудомісткості процесу
переписування, тому лише найбагатші інституції могли собі дозволити
створення таких манускриптів, переважно це були церкви і монастирі.
Цими інституціями зберігалися зразки як духовних, так і світської
музики, проте збережені рукописи не відбивають різноманіття популярної
музики того часу. Занотована музика початку епохи виглядає одноголосною
і ритмічно рівною, тобто текст співався в унісон без інструментального
супроводу.
Інструментарій
Інструменти, на яких виконувалася середньовічна музика збереглися до наших днів, хоча і в різних формах. Флейти вироблялися переважно з дерева, а не металу (як зараз) і були як повздовжними так і поперечними, подібними до сучасних блок-флейт. Популярними були пан-флейти, що також виготовлялися з деревини.
Поширені були щипкові струнні інструменти, такі як лютня, псалтеріон, а також цимбали, на яких до XIV століття також грали защипуванням струни і лише після XIV століття, коли була винайдена технологія виробництва металевих струн, ударами паличками.
Першим зафіксованим в Європі смичковим інструментом стала колісна ліра, що потрапила з Візантії. Існували також струнні інструменти без резонуючого корпусу, подібних сучасній арфі, існували також і ранні версії скрипок і тромбонів.
Системи нотації
Середньовіччя є епохою, коли сформувалися система нотації та основи музичної теорії, що лягли в основу подальшого розвитку європейської музики.
З розвитком та ускладненням літургії, а також з прагненням Риму централізувати церковні служби актуалізувалася і потреба у фіксації церковних співів з тим, щоб не тільки полегшувати їх запам'ятовування, але й передавати на великі віддалі. Першим кроком до вирішення цієї проблеми стала введення різноманітних знаків, що записувалися над текстом, ці знаки називалися невмами, а нотація стала називатися невменною. Цей тип нотації почав використовуватись у 8-9 століттях, а його витоки більшість дослідників погоджуються, що їх найближчими попередниками є грецькі і романські граматичні знаки, що позначали важливі моменти декламації - підйом та спад в інтонації. Такими двома класичними знаками були actus, /, що відображав підвищення інтонації та gravis, \, позначав пониження. Проте невменна нотація не вказувала абсолютної звуковисотності, а також не відображада і ритмічні тривалості.
Важливу роль у реформуванні нотації відіграв Гвідо д'Ареццо (перша половина XI століття), який увів систему сольмізації, 4-х лінійний нотний стан з літерним позначенням висоти звуку на кожній лінії, і ключ. Цей спосіб отримав назву хоральної нотації, що використовувалася для запису григоріанських хоралів. Нарешті з XIII століття хоральну нотацію витісняє мензуральна, що дозволяла фіксувати не тільки висоту, але і тривалість звуків. Серед перших її творців - Йоханнес де Гарландіа, Франко Кельнський, Вальтер Одінгтон, Єронім Моравський. На Русі в цей отримав поширення знаменний розспів, який записувався за допомогою безлінійних знаків - "знамен" або "крюків".
