Українські оркестри народних інструментів — явище, що поширилось в українській музичній культурі на початку ХХ століття. У довоєнний час вони розвивалися, здебільшого, у двох напрямках: домрово-балалайкових, як результат наслідування російських, «андрєєвських» оркестрів народних інструментів; мандолінних або мандолінно-гітарних, «неаполітанських», що на той час були поширені у більшості країн Європи та Північної Америки. Розподілення їх по території України було неоднакове: у центральних, південних і східних регіонах переважали домрово-балалайкові склади, у західних та м. Києві — мандолінні. Стабільність їх комплектування порушувалася введенням інших інструментів, нерідко, виходячи з об'єктивних умов наявності. На західних теренах такі колективи, де поєднувалися мандоліни з домрами, а, інколи, і з балалайками чи іншими інструментами, часто називали «струнові оркестри».
Перелічені форми колективного музикування відносилися до самодіяльності, «організованого» аматорства, (на відміну від стихійного аматорства, яке, як атрибут народної музичної культури, існувало споконвіку — традиційних інструментальних ансамблів («троїстих музик», весільних капел, тарафів). Фактори, що сприяли поширенню народно-оркестрової культури на території радянської України до 1939 року, а у повоєнні роки — по всіх регіонах, мали, певною мірою, політичне забарвлення: оркестри народних інструментів розглядалися, особливо у перші десятиліття, як творіння нової революційно-пролетарської формації, як альтернатива до салонної, розважальної музики, а, почасти, і до класики.
Репертуар оркестрів народних інструментів, спрямований на широке коло любителів музики, орієнтувався передусім на виконання народних пісень і танців, перекладень нескладних творів композиторів-класиків та популярних масових пісень, виконаних, здебільшого, керівниками колективів.
З початку 20-х років у Харкові при губернському відділі народної освіти, а пізніше при філармонії, існував професійний оркестр народних інструментів, до складу якого вводилися замість триструнних домр квартового строю, характерного для російських оркестрів, чотириструнні з квінтовим строєм. Цей колектив організував і довгий час очолював відомий діяч народно-оркестрового жанру на Слобожанщині, великий ентузіаст своєї справи В. А. Комаренко.
Досить високий професійний рівень показував у 20-30 роках Київський оркестр «МіК» під керівництвом М.Радзієвського, до складу якого входили групи мандолін та концертини.
Паралельно з існуванням оркестрів таких складів в Україні з 20-х років проводилися експерименти з українізації жанру. Полягали вони не лише у введенні чотириструнних домр замість триструнних, а й у використанні, як провідної тембрової групи, бандур, а також цимбалів, лір, сопілок, власне, українських народних інструментів, легких в освоєнні, а, відповідно, зручних для використання в умовах аматорства. Найпомітнішим на той час колективом в такому жанрі став оркестр українських народних інструментів клубу «Металіст» м. Харкова, керівник Л.Гайдамака. Цей оркестр проіснував до кінця 1930-х років, коли більшість музикантів оркестру стали жертвами сталінських репресій.
Важливу роль у розвитку та академізації жанру відіграла організація ОНІ у навчальних музичних закладах різних рівнів, починаючи з консерваторії і закінчуючи школами. Перший навчальний оркестр народних інструментів організований М.Гелісом у Київській консерваторії у 1930 році. Трирівнева система функціонування ОНІ у навчальних музичних закладах (школа — училище — вуз) забезпечувала послідовність та якість освіти музикантів-народників.
У перші повоєнні роки помітним явищем у народно-оркестровому жанрі став оркестр Київського радіокомітету під керівництвом М.Хіврича, склад якого поступово трансформувався з мандолінно-концертинного на домрово-баянний, до яких пізніше долучилися цимбали, бандури, епізодично — сопілка.
У 50-х роках створювалися передумови для організації, поряд з існуючими ОНІ зі струнно-щипковими інструментами в основі, українських народних оркестрів, утворених за етнографічним принципом, з профілюючими струнно-смичковими інструментами. Так, до складу оркестрової групи хору Г.Верьовки, за рахунок скорочення кількості бандур і баянів, вводилися скрипки, кларнети, басоля. Аналогічним прикладом у 50 роках був оркестр с. Наталине, що на Полтавщині, очолюваний В.Комаренком. Потужною творчо-методичною базою для розвитку жанру став оркестр Мельнице-Подільського районного будинку культури, що на Тернопіллі, очолюваний невтомним музикантом-ентузіастом, майстром з виготовлення народних інструментів В.Зуляком. Основу цього оркестру складали струнно-смичкові, з долученням до них цимбалів, дерев'яних народних духових, бандур, а, пізніше, і кобз.
У 1959 році при Київському телерадіокомітеті створено перший професійний оркестр зі струнно-смичковою основою, очолюваний відомим музикантом А.Бобирем. Згодом, у 1970, Я.Орлов створив Київський ОНІ аналогічного складу. Оркестри народних інструментів з профілюючою струнно-смичковою групою утворилися і у деяких навчальних музичних закладах, зокрема Львівській консерваторії (1970) та Рівненському інституті культури (1974). Таким чином, утворився інший напрямок народно-оркестрового музикування, що опирався на темброве поєднання традиційних інструментів. Народно-оркестровий репертуар після 50-х років зазнає суттєвих змін: значно скорочується частка популярних масових пісень, у професійних колективах зменшується кількість перекладень творів класичної музики, а натомість зростає частка оригінальних творів, написаних саме для таких складів. Професійний оригінальний репертуар для ОНІ зі струнно-щипковими інструментами в основі створюється, передусім, для навчальних консерваторських колективів К.Домінченим, І.Асєєвим, К.Мясковим, А.Онуфрієнком, А.Білошицьким, Б.Міхеєвим, В.Івком, Є.Мілкою та ін. Репертуар українських народних оркестрів зі струнно-смичковою основою створюється переважно для двох професійних колективів: ОНІ Національної телерадіокомпанії (кер. С.Литвиненко), та Національного оркестру народних інструментів України (кер. В.Гуцал). Це твори К.Скорохода, В.Полєвого, І.Хуторянського, В.Шумейка, А.Гайденка, Б.Степурка, В.Зубицького та ін.
Проблеми розвитку народно-оркестрового жанру стали предметом наукових робіт багатьох науковців, зокрема, розглядалися у дисертаційних дослідженнях М.Лисенка-Дністровського, В.Макаренка, О.Ільченка, В.Дейнеги.
