Класична музика — необтяжене термінологічною точністю поняття, яке вживається, в залежності від контексту, в трьох значеннях:
1. У значенні якісної оцінки (лат. classicus — зразковий): музика минулого, що витримала випробування часом та має аудиторію в сучасному суспільстві. Уже сьогодні в якості класичних сприймаються не тільки перлини «високого» музичного мистецтва, але й кращі взірці розважальних жанрів минулого: наприклад, вершини французької та віденьскої оперети XIX — поч. XX ст., вальси Йогана Штрауса тощо. Показовими в цьому сенсі є вислови «класики джазу», «класична естрада» та ін. У стійкій характеристиці Гайдна, Моцарта та Бетховена як віденських класиків також присутня й певна частка якісної оцінки їх творчості як фундаменту для подальшого розвитку музичної композиції. 2. У вузькоісторичному та музично-теоретичному сенсі: музика другої половини XVIII ст. — початку XIX ст., що традиційно співвідноситься з епохою класицизму). Історично класицизму в музиці передує епоха бароко, а наслідує — епоха романтизму. Центром становлення класичної музики стала Віденська класична школа, завдяки чому в музикознавстві закріпився також термін «віденський класицизм». Найхарактерніші риси цього періоду — прозорість і ясність, чітке членування музичної тканини на відносно короткі побудови, превалювання гомофонії (на відміну від барокової поліфонї). У творчості композиторів-класиків відбувається становлення класичного восьмитактового періоду, класичної гармонії, становлення сонатної форми та жанрів класичної симфонії, квартету, квінтету та інших жанрів, формується класичний склад симфонічного оркестру (див. також Мангеймська симфонічна школа).
Найяскравіші представники цього напрямку — Йозеф Гайдн, Вольфганг Амадей Моцарт та Людвіг ван Бетховен. Західноєвропейське музикознавство до композиторів-класиків відносить також попередників віденської класичної школи — К. В. Глюка, К. Ф. Е. Баха, В. Ф. Баха. До епохи класицизму належать також італійські композитори М. Клементі, Л. Боккеріні, Л.Керубіні, Д. Чімароза, українські композитори М. Березовський, Д. Бортнянський та А. Ведель, польський композитор М. Огінський та інші. Перехідним етапом від класичної до романтичної музики вважається творчість Ф. Шуберта. Зображення:Авангард.jpg Авангардна музика на фестивалі Два дні й дві ночі нової музики 3. У типологічному сенсі — т.зв. академічна музика, що наслідує передусім жанри (напр. соната, симфонія, опера і т. д.), принципи композиції (зокрема гармонії, форми, фактури тощо), інструментарій (переважно — інструменти симфонічного оркестру), а також традиції виконання, що формувалися в європейській музиці в XVII — поч. XX ст. У XX столітті окремі композитори-академісти (на початку століття — композитори Нововіденської школи, пізніше — авангардисти) вступають в конфлікт з музичною традицією, шукаючи нових форм музичної виразності, проте гострота таких конфліктів є проявом напруженого діалогу з академічною традицією, в той час, як іншим типам сучасної музики — від поп-музики до джазу такий діалог невластивий.
В сучасній культурі побутує протиставлення «класичної музики» будь-якій іншій, як серйозної розважальній або високої низькій. Таке протиставлення є непослідовним: сам по собі вибір музичної мови не гарантує змістовності художнього висловлення чи розважального запалу, адже з одного боку симфонія може бути примітивною та поверховою, але, з іншого, джазова композиція може бути радше змістовною ніж розважальною.
В тому чи іншому вигляді протиставлення високого і низького завжди існувало в культурі взагалі та в музичній, зокрема: так, для музичної культури XVIII ст. «високою» музикою виступали, передусім, музика церковна, тоді як комічна опера або танцювальна сюїта відповідали музиці «низькій», розважальній. Більш значний розрив, що утворився між серйозною та розважальною музикою у XX ст., пов'язаний з цілою низкою причин: культурна глобалізація приводить до експансії неєвропейських музичних традицій у європейський музичний простір, радикальні зміни в соціально-економічному устрої кардинально розширили аудиторію авторської музики, відібравши цю аудиторію у фольклора, поглиблення розмаїтості форм суспільного побуту і т.ін.
Плутанина значень, притаманна поняттю «класична музика», характерна більшості європейських мов, в тому числі англійській (classic music), німецькій (klassischer Musik), французькій (musique classique) та російській (классическая музыка), і викликана з одного боку багатозначністю слова «класичний», з іншого — поширенням англоамериканських стандартів класифікації аудіопродукції. Проте, наприклад, в польській мові зберігається чітке розмежування понять між класичною, як такою що належить до епохи класицизму (Muzyka klasycystyczna), та академічною музикою (Muzyka poważna).
