Музика (від грец. μουσική — мистецтво муз) - мистецтво організації музичних звуків, передовсім у часовому (ритм), звуковисотному, тембральному та інших відношеннях. Музичним звуком може бути практично будь-який звук, який має певні акустичні властивості, що відповідають естетиці відповідної епохи та може бути відтвореним при виконанні музики. Джерелом такого звуку може бути: людський голос, музичні інструменти, електричні генератори тощо.
Музика та класифікація мистецтв
З точки зору класифікації мистецтв музика є: часовим мистецтвом (музичний твір розгортається та сприймається у часі, так само як і в театрі, літературі, танці) виконавським мистецтвом (посередником між творчістю та сприймачем є виконавець, так само як і в танці, театрі) незображальним мистецтвом (музичні образи в більшості випадків вільні від конкретного відображення дійсності, так само, як, наприклад, і архітектурні).
В той же час музика може поєднуватись з іншими видами мистецтва, а саме: зі словом (вокальні та вокально-інструментальні твори, опера та оперета, музична декламація), драматичною дією (театральні і кіно- твори), танцем і жестом (балет, пантоміма)
Як і інші види мистецтва, музиці притаманні різни соціокультурні функції, зокрема: Гедоністична функція — обумовлюється здатністю музики приносити слухачам насолоду. Експресивна функція — обумовлюється природною потребою людини в зовнішньому (наприклад, жестикуляційному, мімічному, звуковому) вираженні сильних емоцій та почуттів. Комунікативна функція музики базується на знаковому використанні знукових форм. Це дає всі підстави вважати музику особливою мовою. Пізнавальна фунцкія — пов'язана із природним потягом людини до нової інформації, нового досвіду. У процесі розвитку свідомості окремої особи як соціальної істоти зростають стійкі мотиви пізнавальної діяльності. Духовно-катарсична функція — обумовлюється її можливістю викликати могутні емоційні потрясіння, які здійснюють «шляхом співчуття і страху очищення … пристрастей». ([1]) Магічно-сугестивна функція — обумовлюється здатності спричиняти музики вводоити людину в певний психічний стан. З цією функцією багато вчених пов'язують виникнення музичного мистецтва. Як різновид магічно-сугестивної, розглядають також Терапевтичну функцію. Суспільно-організаційна функція — зумовлена фундаментальною суспільною потребою об'єднання людей у цілісні соціальні структури.
Слід зазначити, що у межах самого музичного мистецтва також виокремлюються різні функціональні домінанти. Досвід свідчить про те, що музичні твори не можуть однаково виконувати всі соціо- культурні функції. Одни з них спричиняються до до різнобічного, глибинного впливу на свідомість та підсвідомість людини, інші - мають більш звужений спектр культурних функцій.
Форма та зміст музики
Згідно радянського музикознавця Б.Асаф'єва, музика є мистецтвом інтонованого смислу (рос. "искусство интонируемого смысла"). При цьому інтонація є найважливішим базовим елементом в музиці, що зв'язує всі параметри музичної тканини - темп, звуковисотність, динаміку, фразування, ритм, тембр і т.д.
Можливість передавати думки та емоції людини засобами музичного мистецтва обґрунтовувалась радянськими естетиками фізично та біологічно зумовленим зв'язком звукових проявів людини з його психічною діяльністю (особливо емоційною), а також активності звуку, як подразника та сигналу до дії. В деяких відношеннях музика вважається аналогічною мовленню людини, коли внутрішній стан людини та його відношення виражається за допомогою зміни ряду характеристик звучання його голосу при висловлюванні.
Зміст музики складають художньо-інтонаційні образи, тобто відбиті в усвідомлених звучаннях результати відображення, перетворення та естетичної оцінки об'єктивної реальності людиною. (Музична енциклопедія, М., 1973—82). Згідно сучасних уявлень, такі образи певним чином, як і будь-яка інша інформація, кодуються і зберігаються на нейродинамічному носії в мозку людини. При чому є підстави вважати, що кодові форми вербальних і невербальних інформаційних потоків є різними. Оскільки, як відомо, сприйняття конкретних образів і сигналів зовнышнього світу є більшою мірою функцією правої півкулі головного мозку, то, вважається, що саме права півкуля більшою мірою відповідальна за музичну діяльність. З огляду на це можна вважати, що створення, виконання та сприйняття музики мають бути усвідомленими, що і робить її художнім мистецтвом.[2]
Матеріальне втілення змісту музики, способом його існування є музична форма. Дослідники вважають музичну форму складною ієрархічною структурою, в якій можна виділити такі рівні як звуковий (фонічний), інтонаційно-мовний, фактурний та композиційний.[3] Зміст і форма виступають як ідеальна та матеріальна сторона музичного твору.
В радянському музикознавстві музична форма вважалася другорядною по відношенню до змісту, проте пов'язаною зі змістом зворотнім зв'язком. Існує також думка про тотожність понять змісту та форми музики. В той же час на думку багатьох західноєвропейських митців, а також музикознавців пострадянського простору, музика не мусить містити нічого, окрім власне музичних звуків. В цьому випадку поняття змісту і форми музики є тотожними. З огляду на існування протилежних поглядів на зміст музики видається логічним також припущення, що музика може як містити певний зміст, що знаходиться поза межами власне акустичного явища, так і не містити його.
Історія розвитку
Становлення музичного мистецтва
Відносно походження музичного мистецтва в 19-20 століттях були висунені різні гіпотези, згідно яких витоками мистецтва були інтонації збудженого мовлення (Г.Спенсер), спів птахів та тварин (Ч.Дарвін), ритми роботи первісних людей (К.Бюхер), їх звукові сигнали (К.Штумпф), магічні заклинання (Ж.Комбар'є). В сучасній науці, що спирається на археологічні та етнографічні данні вважається, що музика розвивалася і поступово виділилася із первісного синкретичного прамистецтва, що містило в собі зародки танцю, поезії та інших видів мистецтва.
Виділення музики в самостійний вид мистецтва відбувалося в період розкладу первісного строю. В цю епоху в міфах різних народів фіксують уяву про музику як могутню силу, що здатна керувати природою, приборкувати тварин та зцілювати людей.
Музична культура рабовласницьких та ранньофеодальних країн стародавнього світу характеризується широкою діяльністю професійних музикантів, що служили в храмах, при дворах знаті, брали участь в масових обрядах. Вперше окрім практичної та духовної функції в музики починає відособлюватися естетичні функції - так в Стародавній Греції проводились змагання музикантів, що виконували піснеспіви та інструментальні п'єси). Розвиваються різні пісенні пісенні і танцювальні жанри, в багатьох із них музика, поезія і танець зберігають первісну єдність. Виникають перші системи нотної фіксації (клинописна, буквенна), хоча переважаючою формою зберігання залишається усна. Виникають перші музично-естетичні вчення (напр. в Китаї - Конфуція, В Греції - Піфагора, Платона, Аристотеля, в Римі - Лукрецій Кар). Музика розглядається на практиці і в теорії як вид діяльності, близький науці, ремеслу, релігії, як засіб впливу на природу (магія) та людину (виховання моральних якостей), в зв'язку з чим встановлювалась сувора суспільна або державна регламентація використання музики різних видів (в т.ч. окремих ладів)
Музика в епоху середньовіччя
В епоху середньовіччя в Європі складається музична культура нового типу - феодальна. Оскільки панівною в усіх сферах життя в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво концентрується в храмах та монастирях. В 6-7 ст. в Західній Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної музики (т.зв. Григоріанський спів). Перехід від невменної нотації до лінійної, що була винайдена Гвідо д'Ареццо в X столітті і дозволяла значно точніше фіксувати висоту тонів сприяла закріпленню та розповсюдженню традицій та еталонів. На початку другого тисячоліття зароджується багатоголосся Формуються нові жанри вокальної та вокально-інструментальної (хор та орган) музики - органум, мотет, пізніше - меса. В Візантії та, пізніше Київській Русі духовна музика складає систему т.зв. Знаменного співу, який фіксувався спеціальною крюковою нотацією. Як і Григоріанський спів, знаменний був заснований на діатонічних ладах.
Поряд з духовною музикою розвивається також світське музикування - початково серед придворних музикантів, пізніше - напівпрофесійне мистецтво лицарів - трубадурів і труверів во Франції, менестрелів в Німеччині, серед міських ремісників тощо. До побуту входять нові інструменти, значна їх частина приходить зі Сходу, виникають інструментальні ансамблі. В селянському середовищі розвивається фольклор, розповсюджується також мистецтво народних артистів, як правило широкого "профілю" (на Русі - скоморохів).
Музика в епоху Відродження
В епоху Відродження в Західній та центральній Європі феодальна музична культура починає перетворюватись на буржуазну. На основі ідеології гуманізму розквітає світське мистецтво. Музика поступово вивільняється від суворих канонів, починає проявлятись індивідуальне начало. В професійній музиці досягає своєї вершини хорове багатоголосся в жанрах меси, мотета, та світських пісень, де використовуються складні поліфонічні прийоми (т.зв. поліфонія строгого стилю). Виникають композиторські школи (нідерландська, римська, венеціанська та ін.) На Русі тенденції Відродження в музичному мистецтві проявляються після звільнення від татаро-монгольського іга. Розквітає мистецтво знаменного співу, народна музика.
Музика в епоху Просвітництва
Процес переходу в Європі від музичної культури феодального типу до буржуазної продовжується впродовж 17-18 століття. Остаточно закріплюється загальне панування світської музики. Її зміст охоплює широке коло тем і образів, в т.ч. філософських, історичних, сучасних, громадянських. Поряд з музикуванням в аристократичних салонах розвивається публічне музичне життя. Відкриваються постійно діючі музичні установи - оперні театри, філармонічні товариства. Вдосконалюються струнні та духові музичні інструменти. Розвивається нотний друк.
В композиторській творчості цей період представлено такими художніми стилями, як класицизм, бароко, рококо. Поряд з існуючими вже монументальними жанрами меси та ораторії в цей період виникає і невдовзі стає провідним принципово новий жанр - опера. В кінці цього періоду починається формування симфонії та балету. Паралельно з розквітом поліфонії вільного стилю, що приходить на зміну поліфонії строгого стилю, в побутовій танцювальній, а пізніше в професійній музиці зароджується гомофонно-гармонічний склад (див.фактура (музика)).
В країнах, де в цей час триває процес становлення націй (Італія, Франція, Англія, частково Німеччина) формуються високорозвинені національні музичні культури. Так в Італії зароджуються опера, ораторія і кантата, оновлюється інструментальна музика (творчість А.Вівальді, Кореллі). У Франції - опера-балет (Ж.Б.Люллі), нові форми клавірних мініатюр (творчість Рамо та Куперена); в Англії - клавірна школа верджиналістів. Вершиною композиторської музики цього періоду вважають творчість видатного німецького композитора Й.С.Баха. З його ім'ям пов'язують також початок панування в європейській музиці рівномірної темперації.
В українській та російській музиці цього періоду продовжується розвиток хорових жанрів - хорових концертів (творчість М.Березовського, Д.Бортнянського та А.Веделя). В культовій музиці розквітає партесний спів. В Росії з'являються також перші опери, написані за взірцем італійських.
Віденський класицизм
Видатним досягненням другої половини 18 ст. є формування Віденьскої класичної школи, представниками якої є Й.Гайдн, В.Моцарт та Л.ван Бетховен. Саме в цей період в основному сформувався склад сучасного симфонічного оркестру, жанри симфонії, сонати, тріо, квартету та квінтету. В сонатному allegro зароджується, а пізніше, в творчості Бетховена формується новий метод музичного мислення - симфонізм. Суттєвого реформування в творчості В.А. Моцарта та К.Ф. Глюка зазнає оперний жанр, долаючи закостенілу умовність аристократичної опери. В творчості К.Ф. Глюка та Л.ван Бетховена відособлюється в якості самостійного жанру балет.
XIX століття
Розвиток європейської музики кінця 18 - початку XIX століття проходить під впливом Великої французької революції, яка не тільки породжує цілу хвилю масово-побутової музики (марші, героїчні пісні, в т.ч. Марсельєзу), але й знаходить відгук в усіх музичних жанрах. Цей процес проходить на тлі та під впливом активної демократизації всього суспільного та музичного життя, подолання станових меж, що дістались у спадок від феодалізму. З аристократичних салонів музика виходить на більш широкі площадки, доступні широкому колу слухачів. Виникає цілий ряд нових музичних закладів, зокрема консерваторій у Празі, Варшаві, Будапешті, Відні, пізніше - в Москві та Петербурузі). З'являються музичні газети та журнали. Музичне виконавство остаточно відділяється від творчості, як самостійної музичної діяльності. Починається процес комерціоналізації музики.
В композиторській творчості 19 століття стверджується романтизм. На відміну від класицизму, романтизму характерні: загострена увага до емоційного світу людини, індивідуалізація та драматизація лірики, протиставлення особистості дійсності, ідеалу та реальності, інтерес до національної своєрідності, звернення до історичних, легендарних та народно-побутових сюжетів, більш вільна трактовка музичних жанрів та стремління до синтезу мистецтв, з чим пов'язаний розвиток програмної музики. Спостерігається активне становлення нових національних музичних культур - польської (творчість Ф.Шопена), угорської (Ф. Ліст), норвезької (Е.Гріг), чеської (А.Л. Дворжак), російської (М.І. Глінка, пізніше - П.І. Чайковський та композитори "Могучої кучки"), пізніше - української (М.В. Лисенко).
З середини 19 століття виникає жанр оперети. В професійній творчості виділяється самостійна лінія "легкої музики". (напр. вальси І.Штрауса). Народжується естрадна музика, як самостійна галузь музичної діяльності.
XX століття
В кінці 19 - початку 20 століття в європейській музиці починається новий період, що відповідає початку імперіалізму. Цей період характеризується інтенсивними пошуками нових засобів виразності, експерементів, великою кількістю стильових течій.
Характерним для світової історії стає тісна взаємодія культур різних країн світу, які до цього моменту розвивалися відокремлено. Європейська музика зазнає значного впливу музичних культур народів східної Азії (особливо японської в творчості Дж. Пуччіні, К. Дебюсі), Латинської Америки, Африки (джаз).
Академічна музика першої половини століття
В першій половині 20 століття поряд з продовженням традицій пізнього романтизму (творчість Г. Малера, Р. Штрауса, С.Рахманінова, К. Шимановського) виникають нові стильові напрямки - імпресіонізм (К. Дебюссі, частково М. Равель), експресіонізм (А.Шенберг, А.Берг), неокласицизм (П. Хіндеміт, частково І. Стравінський), все більше відособлюються індивідуальні композиторські стилі. Значну увагу композитори приділяють дослідженням глибинних пластів музичного фольклору та його інтеграцію в композиторську творчість (Бела Барток, рання творчість І. Стравінського, частково Г.Свірідова, В.Лютославського, українських композиторів Б.Лятошинського та Л.Ревуцького).
Інтенсивні пошуки нових композиторських засобів приводять до значного розширення поняття та застосування тональності, а в творчості ряду композиторів - до повної відмови від тональної системи (див. атональність), та винайдення нових засобів звуковисотної організації, напр. додекафонії, а пізніше - серіалізму.
Велике значення для розвитку музики мала поява та розповсюдження звукозапису та кіно. З'являються перші електроінструменти, що відкривають новий погляд на природу й можливості звуку (див. електронна музика). В 1920-х роках футуристи здійснюють спроби залучення до музичного мистецтва шумових звуків. В 1940-х роках розвиток техніка звукозапису відкриває новий напрямок - конкретну музику.
Повоєнні роки поглибили експериментаторські тенденції попередніх років - у 1950-ті роки виникають перші електронні експериментальні студії, на зміну серіалізму приходить алеаторика, у 1960-ті роки авангардні течії сягають радянської музики, яка до цього моменту розвивалася у руслі соцреалізму.
Популярна музика
Радикальні зміни в соціально-економічному устрої відкрили нову епоху в розвитку масової культури, що включила до себе цілу низку музичних напрямків. В 1920-х — 30-х роках в США та країнах Європи масовою музичною культурою стає джаз, на теренах СРСР - масова радянська пісня.
1950-ті роки ознаменувалися появою рок-н-ролу, 1960-ті - появою рок-музики, а 1970-ті - європопу, а також цілої низки популярних напрямків електронної музики. Всесвітню славу здобувають музичні гурти, такі як The Beatles, The Rolling Stones, Led Zeppelin, Queen, Deep Purple, AC/DC, ABBA та багато інших. Показником їхньої популярності стає кількість проданих копій альбомів (платівок або, пізніше, компакт-дисків), яка іноді сягає мільйонів, а іноді і десятків мільйонів. Абсолютний рекорд - близько 46 мільйонів копій - належить Майклу Джексону, альбом «Thriller».
Знаковим явищем у 1980-х роках стає входження до поп-культури т.зв. World music - музики, що спирається елементи етнічної музики різних народів.
Постмодернізм
Останню третину XX століття в музиці розглядають під знаком постмодерну. Якщо музика епохи модерну розглядалася, як спосіб вираження, то в епоху постмодерну музика стає видовищем, продуктом масового споживання та індикатором групової ідентифікації, наприклад знаком, що допомагає визначити свою приналежність до тієї чи іншої субкультури. Стає характерним поєднання різних музичних стилів та жанрів, полістилістика, стираються кордони між "високим мистецтвом" та кітчем.
Подібному зближенню жанрів, а нерідко і їх поєднанню сприяв розвиток звукозапису, що відкрив можливість для роботи з семплами - використанню і поєднанню в рамках однієї композиції різних попередньо записаних звуків. Техніка використання існуючого матеріалу знайшла своє відображення і в традиційній інструментальній музиці, зокрема у творах Д. Шостаковича, А.Шнітке, Л.Беріо, які використовували "аллюзії" та прямі цитати творів композиторів минулого. Подібні техніки дозволили говорити про зменшення ролі композитора в музичній композиції, що знайшло свій прояв не тільки у використанні запозиченого музичного матеріалу, але й у використанні складних математичних алгоритмів (в серіальній музиці) або випадковості (в алеаториці).
