Алеато́рика (від лат. alea — гральна кость; жереб, випадковість) — метод музичної композиції 20 століття, заснований на випадковості як одному з головних формотворчих музично-виражальних принципів композиції. Як композиторський напрямок, Як композиторський напрямок, алеаторика виникла як діалектична реакція на тотальний структуралізм, ставши його безпосереднім і логічним продовженням

Поняття алеаторики

Алеаторика полягає в зумисне неточному окресленні звук. образу композиції в запису (партитура, клавір, авт. рекомендації), що передбачає при виконанні музичного твору співдію випадкових чинників, впроваджуваних виконавцем. У сучасній музиці алеаторика визначає певну позицію композитора щодо звук. матеріалу та форми (компонування у т. зв. змінній формі) твору. Алеаторика може стосуватися різних елементів музики, як-от: ритміки, архітектоніки, динаміки, а також звуковисотних співвідношень та інструментування. Кожне виконання такого твору пов'язане з певними змінами, викликаними тим, що загальні його риси означені точно, а деталі формуються щораз по-іншому. Тож один запис алеаторичної композиції приводить до багатьох різних звукових образів. У музичному мистецтві елементи Алеаторику використовувалися з давніх часів (напр., відсутність визначеної інструментовки твору, в "Мистецтві фуґи" Й. С. Баха), але у 20 ст. вони набувають системного значення.

Виникнення і розвиок

Елементи випадковості в музикуванні певним чином були характерні музиці різних епох і напрямків. Варіативним по своїй суті є музичний фольклор, для якого форми фіксації музичного матеріалу взагалі не властиві. У європейській музиці Середньовіччя і Відродження практикувалася довільна заміна вокальних голосів на інструментальні; цифрованний бас, що дозволяв виконавцеві довільно підбирати розташування акордів; в епоху Просвітництва — незафіксовані в нотному записі каденції соліста в інструментальних концертах.

 

Фрагмент партитури сучасного алеаторичного твору

Основоположником сучасної алеаторної техніки прийнято вважати американського композитора Джона Кейджа. У 1952 році, у фортепіанному концерті «Музика змін» (Music of Changes) він використовує всілякі елементи випадковості і варіабельності форми. До нього елементи алеаторики використовув Чарльз Айвз.

Подальший розвиток і розповсюдження цього методу композиції можна побачити в творчості німецького композитора Карлхайнца Штокгаузена. У 1957 році він створює «Фортепіанну п'єсу XI». Тоді ж П. Булез виголосив доповідь "АІеа" про функції регламентованого випадку в музиці. Звичайно цей твір під час концерту виконують кілька разів, в різних варіантах. Графічно партитура виглядає таким чином: на великому нотному плакаті (розмір 53х93 см) віддруковане 19 абсолютно не залежних одина від одної нотних груп різної тривалості, які композитор супроводжує коментарями для виконавців. Музикант повинен байдуже (absichtslos) вибрати будь-який фрагмент і грати його в будь-якому темпі, в будь-якій динаміці і артикуляції, потім наступає черга інших фрагментів. Коментарі такі складні та примхливі, що вимагають довгого та уважного вивчення.

З кінця 1950-х років П'єр Булез відмовляється від серіалізму і експериментує в царині обмеженої алеаторики. Показовою є його Третя фортепіанна соната, яка складається з п'яти частин, — формантів, — і допускає ряд різноманітних тлумачень при виконанні.

У 1957 році П'єр Булез пише найважливіший теоретичний трактат про алеаторику в музиці і читає його на курсах композиції в Краніхштайне. У цьому ж році трактат видається під назвою «Алеа» в «Огляді новин Франції» («Alea», «Nouvelle Revur Francaise»), а наступного року в «Дармштадтськом віснику нової музики» («Darmstadter Beitrage zur Neuen Musik»).

Класифікація

 

Контрольована алеаторика. Фрагмент Третьої симфонії Лютославського

Природу алеаторики, за принципом її організації, прийнято ділити на дві групи. До першої відноситься так звана абсолютна (вільна), ортодоксальна, ні чим не обмежена алеаторика. У цій групі реалізуються екстремістські досліди і задуми, побудовані на використанні чистої випадковості, киданні гральних костей, монет. До цієї ж групи відноситься абсолютно неорганізована інструментальна імпровізація.

Інша група припускає використання керованої та контрольованої алеаторики. Техніку «обмеженої і контрольованої алеаторики» наприкінці 50-х років розробив польський композитор Вітольд Лютославський. Необхідно відрізняти два способи управління — це алеаторика творчого процесу і алеаторика виконавського і репродукційного процесу. В більшості випадків обидва способи комбінуються.

Приклад застосування творчої алеаторики за Дж. Кейджем: на чистий лист нанесено 4 пари 5-лінійних нотоносців так, що між ними є відстань, що дозволяє використовувати 9 верхніх і 6 нижніх додаткових лінійок. Ключ нотоносця визначається довільно (за допомогою підкидання монети). Приблизно по середині для правої і лівої руки нанесена лінія для запису звуків, що виникають від ударів по внутрішній і зовнішній стороні резонатора фортепіано і т. д

Джерела

• Б. Сюта Алеаторика // Українська музична енциклопедія. Т.1. - с.41
• Юлия Харина. Алеаторика

Література

• Музична енциклопедія, М., 1973—82
• Когоутек Ц. Техника композиции в музыке XX века. // М.: Музыка, 1976, — 368 с.
• Очерєтовська Н. Естетична цілісність в музиці та алеаторика // Муз. критика і сучасність. — К., 1984. — Кн. 2: Павлишин С. Про деякі тенденції розвитку сучасної зарубіжної музики. — К., 19/6;
• Шнеерсон Г. Сериализм й алеаторика — тождество противоположностей // СМ. — 1971. — № 1;
• Boulez P. АІеа // Nouvelle revue francaїse. — Parіs, 1957. — N 59;
• Cage J. Silence. Lecture and writings. — Middletown, Conn., 1961