ЛАД (грец. арцоуіа, лат. modulatio, modus, франц. і англ. mode, італ. modo, нім. Tongeschlecht, укр. — згода, злагода, впорядкова­ність, певним чином зумовлене розташування, узгодженість у діях, спосіб, зразок, манера) — 1. Система організації звуків, що об'єднуються довкола центр, звука, співзвуччя чи звук, комплексу й можуть втілюватись у вигляді кон­кретного звукоряду (італ. scala, нім. Tonleiter, франц. gamme, англ. scale). У ширшому розу­мінні Л. — будь-яка впорядкована система звуків. У зах. щоденній музичній практиці викорис­товується переважно для означення різновидів мажору і мінору. (Dur-moll system) та гамоподібно розміщених звуків певної системи (те саме, що і звукоряд). В укр. музикознавстві термін Л. увійшов у музикознавчу практику в 2-й пол. 19 ст. До початку наступного століття (на зах.-укр. землях — до серед. 1940-х) використовувався для означення церковних і середньовічних Л. (що нині часто визна­чаються як модуси), згодом — ладів народ­ної музики давніших періодів, що теж мають модальну природу. У зах.-укр. муз-ві термін Л., що тлумачився як систем, організація звуків, став застосуватися після 1944. Сутність Л. як естетичної категорії полягає в узго­дженні — переважно приємному для слуху — між звуками системи висотних зв'язків (нім. die Harmonie, укр. синонім — гармонія, звідси — гармонійний). Л. завжди втілюється в конкрет­ній звуковій конструкції, є категорією історичною і слугує матеріально-звуковою основою музичної композиції. Історично першю формою фізичного втілення ладових відношень є мелодичний мотив (горизонтальна звукорядна формула).

Як історичне явище Л. еволюціонує. Розвиток його типів відбувався, як правило, шляхом збіль­шення обсягу звук, мат-лу й упорядкування узгодженості звуків. Поява нових типів лад. структур у діахронії не виключає одночасно­го існування різнотипних лад. утворень. Так, завдяки функціонуванню традиц. музики в контексті сучас. культури до нашого часу збе­реглися прадавні лад. утворення з двох-трьох звуків (як-от в укр. нар. пісні "Щедрик"). Первісні Л., як правило, актуалізували більш-менш сталі відношення між кількома звуками — складниками лад. структури. Найдавнішим справжнім зразком Л. можна вважати системотворчі мелодії-моделі (ном, раґа, напів тощо). Наступним етапом еволюціїї Л. було фор­мування устою, що вперше визначив висотність лад. утворення. Відтак Л. почав окреслюватись як певна звукова структура. Згодом сформу­вався тип Л., що базується на оспівуванні стій­кого тону-устою. Подальшим етапом еволюції Л. стало формування монодичного Л. із роз­винутим звукорядом (модальний тип Л., модус), що притаманний старовинній традиційній музиці більшості європейських народів, середньовічній музиці християн, церков різних конфесій. У європейській музиці Нового часу сформувалися гарм. лади маж.-мін. системи, відомої ще як гарм. тональність. У ній має місце гамоподібний рух, що регулюється центр, тризвуком чи співзвуччям іншої структури. За потенційними можливостями маж.-мін. система різко від­різняється від багатоголосся гетерофонного складу, до поч. 20 ст. вона була осн. типом лад. організації профес. музики. У 20 ст. знач­ного поширення набули різні типи висотних структур, кардинально відмінні від усіх попере­дніх [серійні, сонористичні, алеаторичні, додекафонні композиції тощо (див. Алеаторика, Додекафонія, Серійна музика, Сонористика)]. Зокрема, як аналог Л. може розглядатися додекафонна серія, що визначає мотивну й звуко- висотну структуру додекафонного твору. Ряд муз. теоретиків також визначає названі типи висотних структур як Л.

У різних системах за основу ладотворення обираються неоднакові принципи. Спільним для всіх них є використання можливостей упо­рядкування, закладених у звук, матеріалі, і — най­частіше — досягнення осмисленої пов'язаності звуків.

Звичайно Л. групуються таким чином: 1) ангемітонні, тобто безпівтонові звукоряди, осн. засобом зв'язків між звуками яких є найпро­стіші консонанси. Часто трапляються неповні системи, що складаються з трьох-чотирьох (напр., укр. нар. пісня "Дударик"), а іноді й двох звуків. За наявності в такій ладовій  системі півтона можна говорити про перехідну фор­му до діатоніки (напр., укр. нар. пісня "Бігла теличка"). До цієї групи належать усі різно­види пентатоніки; 2) діатонні (діатонічні), звуки яких можуть бути розміщені по чистих квінтах. Структурною межею тут є хроматизм (2 півтони поспіль). До цієї групи належать давньогрецькі, середньовічні Л. церк. музики, лади народної музики європейських народів, лади маж.-мін. системи (без хроматизації); 3) хроматичні, тобто ті, у звукорядах яких трапляються послідовності з двох і більше півтонів. Хроматика існує мелод., акордово-гарм., енгарм. (на основі рівномірної темперації, див. Енгармонізм)', 4) мікрохроматичні, де застосовуються інтервали, менші, ніж півтон. Вони часто використовуються як компонент Л. попередніх трьох груп (з такими ладами експериментували В. Лютославський, А. Габа, Л. Грабовський та ін.); 5) екмелічні (лади умовно самостійної групи), тобто систе­ми, де звуки не мають точно визначеної висоти. Досить часто Л. цієї групи змикаються з мікрохроматичними.

Інколи в окрему групу виділяють т. зв. особливі Л., що є переважно набутками неєвропейських музичних культур. До тієї самої групи здебільшого вклю­чають і штучно створені Л. (напр. цілотонову гаму, лади 0. Мессіана тощо). Різні лад. системи можуть змішуватися як в одночасності, так і в процесі розгортання худож. часу (у межах однієї побудови). Найдавніші відомості про вивчення лад. аспек­ту музики, що дійшли до нас, належать давньо­грец. добі. В Україні 1-і системат. розробки, де розглядалися проблеми Л., сягають 2-ї пол. 17 ст. ("Идеа грамматики мусикийской..." М. Дилецького, 1675). У наступ, роки питання лад. організації музики порушувалися в працях Г. Гесса де Кальве ("Теория музыки...", 1818), О. Рубця ("Методика преподавания элементар­ной гармонии и сольфеджио", 1867), П. Сокаль­ського ("Русская народная музыка, великорус­ская и малорусская...", 1888), П. Бажанського ("Історія руського церковного пінія" та "Русько- народний музикальний тон", 1890), В. Петра ("О мелодическом складе арийской песни", 1899; "О составах, строях и ладах в древнегре­ческой музыке", 1901).

Від початку 20 ст. вчення про Л. на українських зем­лях міцно увійшло в практику спец. шкіль­ництва [посібники М. Тутковського (1905) і Г. Любомирського (1909, 1913)]. Важливими здобутками щодо вивчення вказаної проблема­тики стали розробки Б. Яворського ("Строение музыкальной речи", 1908), В. Малішевського ("Учение о модуляции", 1915). У наступ, десятиліття укр. музикознавці-теоретики систематично зверталися до проблем лад. організації музики. Особливо плідними з цього погляду були 1920-і (поширення в укр. муз-ві ідей теорії лад. ритму Б. Яворського) й кін. 1950-х — поч. 1970-х. У 1960-х побачив світ ряд статей В. Золочевського й фундамент, моногра­фія М. Скорика про лад. систему С. Прокоф'єва, що стали клас, надбанням укр. музикозн. думки 2-ї половини 20 ст. Окрім дослідження лад. аспекту сучас. музики, активізувалися також теор. дослі­дження істор. проблем Л. (О. Цалай-Якименко, Н. Герасимова-Персидська). У 1970—90-х увага до питань Л. послабилась. У теор. роботах поч. З-о тисячоліття спостерігається певне пожвав­лення інтересу вітчизн. музикознавців до окрес­леної проблематики, однак у контексті суміжних проблем (гармонії, ритміки, формотворення, інтерпретації тощо) і переважно в розвідках, присвячено вивченню сучасної і церковної музики.

2. Тільки множина. Поперечні поділки на гри­фах струн.-щипкових інструментів.

Література:

• Гесс де Кальве Г. Теория музыки... — X., 1818. — Ч. 1—2;
•  Разумовский Д. Церковное пение в России. — М., 1867—69. — Вып. 1—3;
•  Соколь­ский П. Русская народная музыка, великорусская и малорусская в её строении мелодическом и ритмическом.... — X., 1888;
•  Яворский Б. Строение музыкальной речи: Мат-лы и заметки. — М., 1908. — Ч. 1—3;
•  Надененко Ф. Будова музич­ної мови (Основи системи Б. Яворського). — К., 1925. — Вип. 1;
•  Оголевец А. Введение в современное музыкальное мышление. — М.;  Ленинград., 1946;
•  Мутли А. О модуляции. — М., Ленинград, 1948;
•  Золочевський В. Ладогармонічні основи української радянської музи­ки. — К., 1964;
•  Його ж. Про модуляцію. — К., 1972;
•  Його ж. Модуляція і політональність// Укр. муз-во. — К., 1969. — Вип. 4;
•  Скорик М. Ладовая система С. Прокофьева. — К., 1969;
•  Дилецький М. Граматика музикальна / Підготовка до вид. О. Цалай-Якименко. — К., 1970;
•  Його ж. Идеа грамматики мусикийской: Памятники рус. муз. искусства. — М., 1979. — Вып. 7;
•  Котля­ревський і. Діатоніка і хроматика як катего­рії музичного мислення. — К., 1971;
•  Тюлин Ю. Натуральные и альтерационные лады. — М., 1971;
•  Квитка К. Избранные труды. — М., 1971— 1973. — Т. 1-2;  Проблемы лада. — М., 1972;
•  Паисов Ю. Политональность в творчестве совет­ских и зарубежных композиторов XX века. — М., 1977;
•  Одоевский В. Мирская песня, написанная на восемь гласов крюками с киноварными помет­ами // Труды первого археологического съезда в Москве, 1869. — М., 1871. — Т. 2;
•  Римский-Корсаков Г. Обоснование четвертитоновой музы­кальной системы // De Musica. — Ленинград, 1925. — Вып. 1;
•  Должанский А. О ладовой основе сочинений Шостаковича //СМ. — 1947. — № 4;
•  Холопов Ю. О трех зарубежных системах гармо­нии // Музыка и современность. — М., 1966. — Вып. 4;
•  Його ж. Симметричные лады в теоретичес­ких системах Яворского и Мессиана // Музыка и современность. — М., 1971. — Вып. 7;
•  Алексеев Э. О динамической природе лада //СМ. — 1967. — № 11;
•  Тифтикиди Ф. Хроматическа система // Музыкознание. — Алма-Ата, 1967. — Вып. 3;
•  Цалай-Якименко О. Музично-теоретична думка на Україні в XVII ст. та праці М. Дилецького // Укр. муз-во. — К., 1971. — Вип. 6;
•  Тараканов М. Новая тональность в музыке XX века //Проблемы музыкальной науки. — М., 1972. — Вып. 1;
•  Kurth Е. Grundlagen des linearen Kontrapunkts. Bachs melodischer Poliphonie. — Bern, 1917;
•  Steinbauer O. Das Wesen der Tonalitat. — Munchen, 1928;
•  Hindemith P. Unterweisung im Tonsatz. — Mainz, 1937;
•  Messiaen O. Technique de mon langage musical. — Paris, 1944;
•  Reti R. Tonality. Atonality. Pantonality. — London, 1958;
•  Haba A. Die Theorie fur Vierteltone: Grundlage der Tondifferenzierung // Von neuer Musik. — Koln, 1925;