Мікрохрома́тика — (від грец. μιχρος — маленький і χρωμα — колір, рос. Микрохроматика, англ. microchromatics) (також мікроінтерва́ліка, мікрото́ніка і т.і.) — звукова система, що використовує інтервали менші за півтон. Інтервали вужчі за півтону називають мікроінтерва́лами. Звуки, що входять в мікрохрома́тику, іноді називають мікротонами. До мікроінтервалів відносяться 1/4 тону, 1/6 тону, коми: Піфагорова (бл.1/9 тону), Дідімова (1/10 тону), Хрома (1/12тону) а також складні інтервали (напр. 3/4 тону і т.п.).

Дванадцятитонова нотація А.Хаби

Мікроінтерваліка має мелодичну природу. Відсутність багатоголосся та специфіка строю вокальної музики ряду національних музичних культур створюють природні передумови для виористання мікрохроматики та закріплення її, як особливого виразного засобу ладу. Мікрохроматика була властива музиці стародавньої Греції, поширена в музиці Індії (октава ділиться на 22 ступені — «шруті»), Ірану, арабських країн. Семиступеневі звукоряди, що не вкладаються в рівномірно-темперовану систему властиві музиці багатьох народів, в т.ч. європейських. Так для стародавньої грецької музики, а також в сучасній теорії болгарьскої народної музики характерним є термін «енармоніка» (грец. εναρμονιον). Нетемперовані семиступеневи лади властиві і українському (особливо західно-українському) фольклору. Так, наприклад, характеристика гуцулського ладу, як мінорного з підвищеною IV та VI ступенями є вельми приблизним наближенням народної практики до норм європейської професійної традиції.

Чвертьтонова нотація в нотному редакторі Sibelius

Відродження мікрохроматики в західноєвропейській музиці 20 ст. пов'язано із впливом сходу та кризою класичної гармонічної системи. Серед перших композиторів-мікрохроматиків — нім. композитори Р.Штайн, В.Меллендорф, рос. композитор І. Вишнєградський, чех А. Хаба, американець Ч. Айвз. Широкого та більш систематичного росповсюдження мікрохроматика отримала в другій половині 20 ст.. В 50—60-ті роки її використання було пов'язано з розвитоком сонористики (творчість В.Лютославського, К.Пендерецького цього періоду). В творчості радянських композиторів (А. Шнітке, С. Губайдуліна, Е. Денісов) 60-х — 90-х років, мікрохроматика використовується переважно як ладо-інтонаційний засіб; в т.зв. «спектральній музиці» (французькі композитори — Ж. Грізе та ін.) — основа «спектральної» (тобто побудованної на особливостях спектру звуку) гармонії і т.п. Мікрохроматичним по своїй суті був синтезатор АНС, сконструйований радянським інженером Є.Мурзіним в кінці 1960-х років. Приклади використання мікрохроматики можна знайти і в партитурах українських композиторів (В. Рунчак та ін.)

Проте використання мікрохроматики пов'язане з цілою низкою проблем, як виконавського характеру (напр. на фортепіано та інших клавішних інструментах виконання мікрохроматики вимагає спеціального настроювання інструменту), так і природними властивостями людського слуху.