МЮЗИКЛ (мюзікл, англ. musical, скорочено від musical play — муз. п'єса, musical comedy — муз. комедія) — муз.-сцен, дійство, одна з форм музичного театру; жанр, де синтезовано різні засоби виразності побут, та естр. музики (зокр. джаз, шансон, канпрі, поп- і рок-музика тощо), а також елементи хореографії, драм., цирку, (акробатика) та оперного (арії, ансамблі, орк. епізоди) мистецтв. Мюзикл зазвичай має номерну структуру, проте, на відміну від оперети, його побудовано на наскрізній пластичній драматургії, а різнорідні компоненти з'єднуються за монтажним принципом, у результаті чого набувають нового характеру. Мюзикл включає вок.- хореогр. ансамблі, може мати не лише комічний, а й драматичний сюжет.

Як жанр Мюзикл сформувався в 1920—30-х у США. Його джерела — англ. баладна опера, бурлеск, водевіль, ревю та муз. комедія кін. 19 — поч. 20 ст. 1-м М. вважається муз. комедія О. Гаммерстайна з муз. Дж. Керна «Плавучий театр» («Show Boat», ішла на Бродвеї у Нью-Йорку до 1934). З часом ускладнилося лібрето Мюзиклу, у ритмах помітний вплив джазу, регтайму, у піснях з'явилися типово амер. мелод. звороти. Розквіт М. припадає на 1940—60-і. Клас, зразками Мюзиклу нині вважаються: «Порґі й Бесс» Дж. Ґершвіна («Porgy and Bess»), 1935), «Оклахома» Р. Роджерса («Oklahoma», 1943), «Цілуй мене, Кет» К. Портера («Kiss Me, Kate», 1948), «Моя чарівна леді» Ф. Лоу («My Fair Lady», 1956), «Вестсайдська історія» Л. Бернстайна («West Side Story», 1957), «Скрипаль на даху» Дж. Бока («Fiddler on the Roof», 1964), «Хелло, Доллі!» Дж. Гермена («Hello, Dolly!», 1964), «Людина з Ламанчі» М. Лі («Man of La Mancha», 1965), «Звуки музики» Р. Роджерса й О. Гаммерстайна II («The Sound of Music», 1965) та ін. Вони вирізнялися високим рівнем драматургії, зазнали світ, слави. Пісні з Мюзиклу зажили самостійним життям і стали муз. класикою.

Наприкінці 1960-х у США М. переживав кризу, викликану «вибуховим» розвитком поп-музики й рок-опери, зокр. «Волосся» Г. Макдермота («Hair», 1967). Водночас М. поширився в Європі й почав успішно конкурувати з європ. оперетою. Широковідомі екранізації М.: «Старі на збиранні хмелю» І. Бажанта, І. Маласека та В. Гали («Starci na chmelu», 1964, Чехословаччина), «Дівчата з Рошфора» М. Леґрана («Les Demoiselles de Rochefort», 1966, Франція), «Олівер» Л. Барта («Oliver», 1970, Вел. Британія), «Знедолені» К. М Шенберга («Les Misśrables», 1980), «Кицьки» («Cats», 1981) і «Привид опери» («The Phantom of the Opera», 1986) E. Л. Веббера (Вел. Британія), «Нотр Дам де Парі» Р. Коччанте («Nótre-Dame de Paris», 1998) тощо.

У колишньому СРСР прообразом Мюзиклу можна вважати «фантастичну оперу» «Іванов Павло» В. Раппопорта й С Надєждіна (1915), поставлену Троїцьким т-ром мініатюр у Москві (екранізована) та музичної комедії О. Таїрова, зокр. «Жирофле-Жирофля» Ш. Лекока («Girofle-Girofla») в Кам. т-рі з естр. номерами, жонглюванням, акробат, трюками (1922, виставлялася також на гастролях т-ру в Німеччині, Франції). Пізніше М. ставились у т-рах муз комедії та драм, т-рах. Композитори широко використовували в них традиції нац. муз. т-ру, а також елементи рок-музики, пісен. жанрів. Поширеними були М. «Мій брат грає на кларнеті» О. Фельцмана (1968), «Весілля Кречинського» А. Колкера (1983), «Три мушкетери» М. Дунаєвського (1984). Засновником рос. М. можна вважати О. Журбіна: його М. «Принц і жебрак» за М. Твеном (1973) та «Орфей і Евридіка» (1975) набули вел. популярності, останній витримав бл. 3000 вистав і потрапив до «Книги рекордів Гіннеса». «Захід (Молдаванка)» О. Журбіна за І. Бабелем (1987) — єдиний із російських Мюзиклів, поставлений у США під назвою «It was done in Odessa» (1991, Філадельфія) в ЗО т-рах, витримав понад 1000 вистав. Культовими в колишнього СРСР стали також М. О. Рибникова — «Зірка і смерть Хоаккіна Мур'єти» (1976) та «Юнона і Авось» (1981). 1-м рос. Мюзиклом світового класу став сумнозвісний «Норд Ост» (2003, пост. Г. Васильєв та О. Іващенко), одна з вистав якого в Москві закінчилася трагічним кровопролиттям. В Україні М. виник у 1970-х як альтернатива опереті, що переживала кризу. Одним із перших став М. О. Красотова «П'ятий зайвий» (1975, лібр. О. Каневського). З ним на сцену опереткового т-ру прийшли нова тематика й герої: космодром, роботи, автоматика. Дія розгорталася в зіставленні реального й фантастичного планів та вставних новел, відповідно й музика представлена у 3-х сферах: оперні монологи, речитативи, сцени й ансамблі, жанрові оркестрові інтермедії та естр. пісні. З часом до Мюзиклу залучаються твори тогочасних провідних рос. драматургів. Так, психологічна п'єса В. Розова «В день весілля» послужила основою М. Л. Колодуба «Я люблю тебе» (1976, лібр. Д. Шевцова). Інтонаційну палітру Мюзиклів склали російський романс, частівки, танці, пісенні звороти. Муз. мова розвивалася від моделювання рос. фольк. зразків до складних декламац. монологів. Музика поглиблювала й відтіняла вузлові моменти, передавала душевний стан героїв чи створювала колорит (числ. танці, «плясові», «страждання» тощо). Тонку культуру почуттів п'єси О. Арбузова «У цьому милому старому домі» відтворив В. Ільїн у М. «Пізня серенада» (1976, лібр. Ю. Рибчинського, ін. назва — «Мамо, тато хоче одружитися!»). Інтонаційний матеріал було вирішено в конц.-естр. плані. Музика організовувала драм, дію (монологи, пісні, розвинена лейтмотивна драматургія, зокр. цитування «Маленької нічної серенади» В. А. Моцарта як лейтмотиву «дому»). Ця вистава користувалася великою популярністю, з успіхом ішла в різних містах, зокр. тільки в Києві понад 300 разів. Створювалися й М. до урочистих дат, зокр. «Товариш Любов» (1977, В. Ільїна, лібр. Ю. Рибчинського) — з відповідною музикою — цитатами революц. пісень, маршів. Хоча основний конфлікт і було зміщено з пафосної героїки у сферу почуттів. Цей Мюзикл отримав 1-у премію на Всесоюз. огляді вистав та Респ. премію ім. М. Островського. Комсомолові присвячувався Мюзикл тих самих авторів «Місто на світанку» (1977 за однойм. п'єсою О. Арбузова). Так М. збагатився «серйозними» драм, сюжетами, проте виконання їх у драм, т-рі «полегшувало» муз. бік — композитори мусили розраховувати на обмежені вок. можливості драм, акторів. На 1-й план вийшла естр. пісенність, передбачалась ін. манера співу, інстр. епізоди зазвичай записувалися на фонограмі. Розширення постановчих можливостей, залучення драм, т-рів привернуло увагу до Мюзиклів багатьох композиторів, зокр. О. Красотова — «Коли не битимуть дзвони» (1977, лібр. 0. Вратарьова) — тема «боротьби за мир»; В. Лукашова й В. Ільїна — «Як повернути чоловіка» (1978, лібр. і вірші Ю. Рибчинського за п'єсою М. Енне «Моя дружина брехуха») — лірична комедія; І. Карабиця — «Ніч чудес» (1979, лібр. В. Малахова та автора за «Сном літньої ночі» В. Шекспіра) — легка комедія, М. Кармінського — «Робін Ґуд» (1983, лібр. В. Дубровського) — героїко-романтичний; В. Золотухіна — «І один у полі воїн» (1985, лібр. Д. Шевцова за однойм. романом Ю. Дольд-Михайлика) — патетико-героїчний; О. Бєлінського — трагімюзикл «Прощальна симфонія», М. «Осколки», «Грай, грай, музиканте» (1989—94); І. Голубова та О. Сокола — «Іван та Мар'я» (лібр. Р. Бродавка, 1990), «Мушкетери нашого двору» (лібр. М. Рогожина й Д. Шахова, 1991), Ю. Шевченка — «Лис Микита» (за І. Франком, 1991); О. Нежигая — «Багато галасу даремно» (лібр. О. Ігнатьєвої, за В. Шекспіром, 1994), «Шалений день Фігаро» (за Ф. Бомарше, 1996); М. Ластовецького — «Витівки шинкарки Феськи» (1996); І. Поклада — «Конотопська відьма» (лібр. Б. Жолдака, 1982), «Жінки біля трону» (лібр. Мих. Ткача, 1982), «Серце моє з тобою» (лібр. В. Плоткіна, 1983), «Різдвяна ніч» (за М. Гоголем, 1988), «Засватана — не вінчана» (за І. Карпенко-Карим, 1991), «Чмир» (за М. Кропивницьким, 1991), «Москаль-чарівник» (за І. П. Котляревським, 1992), «Чумацькі фрески» (лібр. Мих. Ткача, 1994), «Євреї нашого двору» («Таке єврейське щастя», 1995), «Ревізор» (за М. Гоголем, 2005); Я. Цегляра — «Шукачі скарбів, або 0'кей, Мойшо» (лібр. Д. Шевцова, 1998) та ін. У цілому М. суттєво збагатив репертуар укр. муз. т-ру, проте «альтернативою опереті», як декларувалося, не став.

Новий етап в історії укр. мюзиклу розпочав «Екватор» О. Злотника на лібр. О. Вратарьова (2006), що став 1-м українським Мюзиклом у світовому розумінні — із найширшим використанням сценічних та технічних ефектів. Танц. М. «Барон Мюнхгаузен» за Г. Горіним із використанням шоу 30-технологій постановки у Києві режисер-хореограф К. Томільченко (2011).