Сюї́та (фр. suite), первісно (16 століття) цикл танців, у 19 — 20 ст. циклічна музична форма, складена з кількох контрастних частин.

Термін «сюїта» був уведений у другій половині XVIІ століття французькими композиторами. Барокова сюїта складалася з чотирьох частин — алеманди, куранти, сарабанди і джиги. Пізніше в сюїту вводилися і інші танці, зокрема менует, гавот, пасп'є та буре. Німецькі композитори нерідко вводили на початок сюїти увертюру.

Найвідомішим автором барокових сюїт можна вважати Й.С. Баха, який написав цикли сюїт для клавіру — англійських, французьких та партит, а також багато сюїт для віолончелі, скрипки та флейти. Серед інших відомих авторів сюїт цієї епохи — Телеманн та Гендель.

З початком класичної епохи у другій половині 18 століття жанр сюїти вважався старомодним і був витисненим симфонією та інструментальними концертами.

У 19 столітті жанр сюїти відродився, однак цей термін мав інший зміст — сюїтами називали інструментальні збірки фрагментів з більших опусів, наприклад опер чи балетів, або ж послідовності невеличких п'єс, об'єднаних тематично.

Серед сюїт українських композиторів:

• для фортепіано - Миколи Лисенка, Василя Барвінського, Нестора Нижанківського;
• для струнного оркестру Мирослава Скорика;
• симфонічної — «Балетна сюїта» Антіна Рудницького,
• Сюїта «Пам'яті Лесі Українки» Андрія Штогаренка та ін.
• 
  

Література

• Енциклопедія українознавства. У 10-х т. / Гол. ред. Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде Життя, 1954—1989.
• Юцевич Ю. Є.. Музика. Словник-довідник. — Тернопіль: «Навчальна книга — Богдан» 2003 р. ISBN 966-7924-10-6